Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Зараз же список трохи збільшився. На роботу, сюди з'їздити: завести й забрати сина. А ще магазин у комплексі мені не дуже сподобався, потрібно в гіпермаркет їздити.

Тому я без суперечок погоджуюся з Дімою, а ще розповідаю йому про те, що тепер працюватиму зі Шварцом. Чоловік усе одно про це дізнається. Якщо не від мене, то від найкращого друга.

- Ти ж у курсі, що це не обов'язково? - чоловік уточнює, а я киваю. - Я тоді багато дурості натворив, не знав, як правильно. Знайти тобі роботу - здавалося тимчасовим рішенням. Щоб ти з сумками на вокзалі не стояла через хвилину. 

- Я... Мені там подобається, сьогодні був перший день. Допомагає відволіктися. А ще... Я на ньому зірвалася. Соромно тепер.

- На Шварці? Він заслужив. Я тисячу разів йому казав, щоб пригальмував зі своїми жартами.

- Ні. Точніше... Я нагрубила Мирону, але злилася на тебе. Думала про те, що варто було влаштувати скандал. Вдарити тебе кілька разів, виплеснути емоції. Мовляв, так і зроблю при наступній зустрічі, щоб на людей не кидатися. А не можу! Взагалі не можу, уявляєш? Немає сил на скандал, тільки...

Плакати.

Знову.

Я відвертаюся, коли Діма намагається стерти мої сльози. Ні. Це його провина. Він не має права зараз заспокоювати мене, якщо сам довів мене до такого стану. 

- У будь-який момент, Тась, - дозволяє, зітхаючи. - У будь-який момент, як захочеш - бий скільки влізе. Я заслужив. 

Наша розмова сходить нанівець, більше нічого сказати. Потрібно підійматися і йти, їхати додому. Розбиратися з тією тонною їжі, яку я наготувала від хвилювання. Але рухатися зовсім не хочеться. 

Повіки наливаються свинцем, я прикриваю очі, позбуваючись останніх крапельок сліз. Блузка неприємно сковує рухи, обтягуючи щільною тканиною. Хочу назад у свою м'яку піжаму.

- Тася спить? - свекруха запитує пошепки, підлога скрипить під її кроками.

- Так.

Ні, але не хочу зараз у цьому зізнаватися. Тоді доведеться бути сильною, ухвалювати зважені рішення, відкидаючи почуття вбік. Але зараз я отримую кілька дорогоцінних хвилин, коли я можу нічого не робити. 

Не думати.

- Ви помирилися? - з надією запитує Аліна Михайлівна. 

- Ні, ми ніби як розійшлися, - чоловік спокійно перебирає моє волосся, ніяк не видає своєї незгоди. - Мам, не варто робити таке обличчя. Ми самі розберемося, гаразд?

- Розібрався ти вже. Я тобі вже сказала, Дім. Ще раз Тасенька мене попросить не пускати тебе, то я більше не поведуся на твій жалібний погляд. 

- І тебе не бентежить, що я твій син?

- А вона як донька мені. А дочок завжди більше люблять. Паршивець.

Свекруха лається тихим, але ласкавим голосом. І мені так спокійно стає, добре. Приємно, що я в цій боротьбі не одна, хоч спочатку здавалося по-іншому. 

Варто пролунати плачу нагорі, як я одразу ж підвожуся. Розплющую очі, поправляю одяг і лечу до сина. Ніхто навіть отямитися не встигає, як я вже тримаю його на руках. Притискаю до себе, похитую. Якщо пощастить - син засне ще на пів години. 

- Не спить? - Діма слідує за мною, коли я полишаю ці спроби. Руслан переходить в активну фазу, намагаючись зловити моє волосся. Весь у батька. - Збирайтеся, я вас відвезу.

- Не треба.

- Тась...

- Я відвезу.

Грубий басистий голос лунає зі входу, змушуючи підстрибнути. Весь морок сну злітає остаточно, коли я бачу свекра. Той потирає сиві вуса, з незвичною суворістю дивиться на Діму.

- Ти без машини, герой, - хмикає, але мені посилає усмішку. - Тож, Тась, поїдеш зі мною, - і додає вже суворіше: - Відмови не приймаються.