Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- І про що ви хотіли поговорити?

Я наважуюся на запитання, коли ми проїжджаємо половину дороги. До цього моменту Степан Артемович весь час мовчав, тишу в салоні порушували лише тихі пісні на радіо.

- Чому ти думаєш, що я збирався говорити? Я лише хочу, щоб моя невістка і мій єдиний онук дісталися додому в безпеці, - свекор доброзичливо посміхається, а потім хитає головою. - Не віриш?

- Ні. До цього ви не зголошувалися допомогти.

- Розумна ти, Тасю.

Недостатньо. 

Як я могла не помітити, що чоловікові зовсім не подобається наш шлюб? Що те, що в мені викликало радість і тремтіння, для Діми стало лише банальним обов'язком.

Я знаю, що навіть попри це - чоловік любить Руслана. У цьому жодних сумнівів. Я бачу це в тому, як дбайливо Діма притискає сина, як розмовляє з ним... То в який момент усе зламалося?

- Хотів переконатися, що у вас усе нормально, - свекор зізнається, зупиняючись на світлофорі. - І перевірити, де ви живете. У яких умовах. Краще б у нас залишилася. 

- За всієї поваги, Степане Артемовичу, але мені потрібен особистий простір. У свою квартиру я можу не пускати сторонніх людей. А ваш будинок...

- Усе ще злишся на Лінушку? Вона шкодує. Діма сказав, що ви помирилися, а ще всю ніч у машині спав. Не сердься на неї, гаразд? Подумай, як би ти з Русланом вчинила.

Я обертаюся на заднє сидіння, де син безтурботно посміхається, дригаючи ручками. Підтискає губки, помічаючи мій погляд, а після посміхається ще ширше, видаючи щось схоже на сміх.

Гаразд.

Я б пустила його додому в будь-якому разі. Будь йому п'ять, двадцять чи п'ятдесят. Це ж моє маленьке диво, незалежно від віку. Але я сподіваюся, що Рус буде розумнішим і сміливішим. Зможе сказати своїй дружині прямо, якщо щось піде шкереберть. 

- Аргумент приймається, - киваю свекру, пальцями мну край пальта. - Якщо хочете, то можете зайти зі мною додому. Подивіться. Там для Руса ідеальні умови.

- Ідеальні у вас із Дімою вдома. Взяли моду - бігати не зрозуміло куди. Це Діма має по знімних таскатися, а не ти з маленькою дитиною. Будь ти типовою дружиною з анекдотів. Його речі з вікна, замок поміняй. Навіщо переїжджати-то?

- Тому що я більше там жити не хочу. І це наша з Дімою справа, вибачте. Ми домовилися і...

- Домовилися? Чи ти ультиматум поставила? Я не можу тебе повчати, Тась, у тебе свій батько є. Але іноді варто бути м'якшою. Адже я бачу, як Діма зараз щосили намагається тебе повернути.

- Хоч хтось бачить. Тому що все, що помітила я, що для нього стосунки в тягар, але правильно буде не розлучатися.

Випускаю колючки, відвертаюся до вікна. Степан Артемович не заслужив моєї грубості, ну, не зовсім. Але я не збираюся слухати чужі поради, які спрямовані на те, що це я дурна і нічого не розумію.

Та й спроби поговорити й один букет квітів - не те, що можна прийняти за "спроби помиритися". У будь-якому разі я не думаю, що коли-небудь зможу пробачити Дімі за зраду. Забути та знову довіритися.

А навіщо мені стосунки, в яких я буду постійно сумніватися? Перевіряти телефони, вимагати доказів... Хіба можна так жити щасливо і не збожеволіти.

- А ти дай йому шанс, - наполягає свекор. - Пам'ятається, ти й на побачення з ним не хотіла йти. А потім - весілля, діти... Може, і тут вийде?

- Ви знаєте про це?

У першу зустріч Діма здався мені занадто наполегливим і нахабним, а ще бентежив своїми комплементами. І всю вечірку я бігала від нього, побоюючись його настирливості. 

Дімі довелося дуже сильно постаратися, щоб переконати мене сходити з ним на одне побачення. А потім пішло друге, і ще одне, і розлучатися з ним не хотілося.

- Звичайно, - чоловік киває, постукуючи пальцями по керму. У них із Дімою це одна звичка на двох. - Він тоді мені весь мозок чайною ложечкою виїв, щоб я позичив свою машину. І ходив, як король, коли у вас почалися стосунки. І я впевнений, що Діма досі тебе любить, ще сильніше, ніж на початку. 

- Степане Артемовичу...

- Чшш, не перебивай, дай старому договорити. Сімейне життя, Тась, дуже складна штука. Ти ще молода, гаряча. І Діма такий самий. Не вміє вчасно зупинитися, все бере на себе, намагається самотужки розгребти всі проблеми. Тож не дивно, що в якийсь момент він втомився. 

- Ви слухали нашу розмову, - не питання, бо надто вже правильні слова добирає чоловік. 

- Можливо, я проходив повз і почув частину. Я не хотів втручатися, але щастя моєї родини - все для мене. Вам, молоді, вічно хочеться всього й одразу. Почуттів таких, щоб голову зносило. Зізнань на весь світ, а дрібниць не помічаєте.

- А вам не хотілося цього?

- Хотілося, звісно. Усім хочеться. Просто з поверненням ти розумієш, що всяке буває. І кожен день - вибір. Залишатися у стосунках, любити одну й ту саму людину. Приходити додому, а не їхати кудись. 

- Але ви ж обирали свою дружину. Стільки років! А Діма...

- І я не завжди ідеалом був. Не завжди правильний вибір робив.

Я замовкаю, вражена цією відвертістю. Степан Артемович що... Так завуальовано зізнається, що теж був невірним? Відриваю погляд від вечірньої дороги, впиваюся в чоловіка. 

Шлюб Нємцових здавався ідеальним. Аліна Михайлівна вічно крутилася навколо чоловіка, воркувала і турбувалася. Прикрикувала іноді, коли той забував про серцеві краплі.

А свекор вічно дивився на неї таким поглядом - немов вона єдине, що було в цьому світі. Його особисте сонце, яке іноді силоміць доводилося тягнути в затінок улітку, бо в Аліни Михайлівни тиск і від спеки їй погано.

Вони були прикладом для мене. Картинкою майбутнього, нашого з Дімою майбутнього.

- Не дивись так, - просить, стискаючи кермо сильніше. - І не думай зайвого. Я своїй Лінушці я весь час вірність зберігав. Але коли ми познайомилися - я вже одружений був. Вона теж зайнята, з якимось аспірантом зустрічалася. А почуття, знаєш... Спалахнули, як у молодого. Тоді я теж вибір робив. Не спілкуватися з нею, не дивитися. Не кидатися в цей вир з головою.