Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

Наступного дня Петро, відчергувавши в колонії дві зміни і вертаючись з роботи по дванадцятій дня, зустрів Матвія Швайку.

— Добрий день, вихователю! Хочу до тебе в гості, — потис він руку Янчукові якось по-особливому.

— Саме іду додому, буду радий тебе прийняти, але мусимо зайти щось прихопити, адже я в тебе боржник!

— В моїй валізі все є і якраз навпаки: я — твій боржник, — пішов неспіхом поряд. — Завдяки тобі, живу тепер небідно, а й не сподівався! Маю часом і по дві зарплатні на місяць. Роботу освоїв, навіть осі точу.

— А як Віра?

— Готується йти на роботу, Зоюню відлучила і віддала матері поки-що. Живемо скромно, але не вбого. Приїжджав до мене батько, розповів, як вони переховуються, що бідують і постійно налякані. Дечим допомагаю їм: він працює на електровні грубником, а мати прибиральницею.

За столом згадали колонію й вулицю, розподільники й інтернати, поговорили про голодомор. Гість, пообіцявши заходити частіше, пішов, а Янчук подався до Лесі, що здавала сьогодні екзамен.

— Достойніший із достойних! — привітав Петро Гриця з порога. — Бачив тебе, не знати й коли!

— Петрусю! — кинулася Янчукові назустріч Леся. — Поцілуй мене при свідках, щоб бачили, що ти мене простив благородно, — підставила уста, — а крім того, я здала іспит на «дуже добре»!

— Поздоровляю, — поцілував він дівчину, — тепер і в тебе ще два лишилося. Нам, Грицю, завтра хоч би на «задовільно» здати! — потис руку товаришеві. — То будемо вимірятися, чи як?

— Ваша ж черга сьогодні! Ми з Оленкою відвідаємо грота та скупаємося, може.

— Холодна ж вода, до біса! — зауважив Петро.

— Він як розпалиться, то йому й холодна, як гаряча, — кинула Оленка із-за шафи, одягаючи кофтину. — Жодного разу не поцілував мене так, як ти оце Лесю, Петре! Навчив би ти його, абощо? — розчісувала підстрижені коси.

Нарешті Янчук лишився з Лесею наодинці. Дівчина одразу повернула ключа у дверях, переконалася, що замкнуті, і взялася розпускати свої пишні коси.

— Хочу бути в постелі з тобою, любасю мій, скупати тебе у своєму волоссі, як любиш, — зашторила вікно Леся, на ходу роздягаючись. — Роздягайся й ти, хай побуду близько до твого тіла, — лягла під покривало, вкривши подушку косами.

— Мене відгороджуєш простирадлом чи лише чемністю? — поцікавився Петро, пірнаючи під покривало.

— Я твоя раба тепер, — захлинулася Леся в цілунках надовго. — В тобі, — поклала Петрові голову на груди, — є щось ніби магнетичне: доторкнешся до мене і як струмом обдаси лоскітним. Раніше я того не знала... Взагалі, коханий мій, я з тобою виросла за короткий час на кілька років і не лише тілом, а й свідомістю. Всебічно ти впливаєш на мене! Латинь я полюбила і на «дуже добре» здала під твоїм впливом!.. Бігала я нині додому, то мати не дали мені кофтини, бо «вона легко розстібається і може призвести до гріха», сказали! Я їм, даруй, про ґвалт Миколин розповіла, то ледь не вмерли із жаху! Кажу їм, що тато образили тебе, ніде не появляєшся.

— Чи ж добре їх обманювати?

— Інакше, Петрусю, ночуватимуть і днюватимуть зі мною!

Якийсь час лежали, обнявшись, врешті Петро запропонував Лесі піти пройтися, щоб Гриць із Оленкою також могли ще побути в ліжку.

— Турбуєшся, що їм там незручно буде? — шепнула Леся Янчукові на вухо. — Дозволь, я ще тебе сто разів поцілую, та й підемо, — припала вона до нього гарячими устами, розпалена. — Тепер обмию тебе косами... Тепер поласкаю й попещу.. А тепер ходімо, як хочеш, — зіскочила з ліжка й подала йому руку..

Спустилися тихо через вікно на вулицю, залишивши його відчиненим для Оленки і Гриця.

Люстром Славутича спливала у безвість передлітня тепла ніч у серпанку розцвіченого підмаревною імлою неба. Зоряним решетом сіявся Чумацький Шлях, як шлейф за рідним краєм. Задумано спали дерева на вулицях, у парках і садках, осипавши цвіт зачать. Акації п'янко духмяніли, змішуючись із солодкавими парфумами жасмину і троянд... Закохані бродили покрученими завулками Митниці між потемнілими від часу хатами, присідаючи для поцілунків на лавиці, на яких у святкові й недільні дні, як правило, відпочивали бабусі, згадуючи свою юність.

Петро у всьому бачив чарівність світобудови і намагався передати її словами, а Леся, слухаючи його, відкривала її для себе — у всій різнобарвності й розмаїтості. Янчук розказував про мінливість людських доль, а дівчина росла й дорослішала від тих оповідей. Хлопець відкривав їй очі на світ, а у відповідь вона нагороджувала його захопливими поглядами, що млоїли й знесилювали все його єство.

— Любуйся містом рідним, люба, накопичуй спомини про нього на майбутнє, нижи в разки наші дні й місяці, прикрашай їх цяточками радостей чи смутків! Лови час і можливість, насолоду й гіркоту, бо одна без другої була б непізнаною, як добро і зло, — наставляв свою кохану Петро.

— Я стільки з тобою побачила краси, між якою жила, досі її не зауважуючи, що тепер, хоч би й що, не забуду! Я вже дивлюся на світ твоїми очима і міряю все твоїми мірками. Оленка, до речі, називає тебе поетом, а Гриць — мрійником, і обоє заздрять! Ти дійсно замріяний поет, мій великий любасю! Я молюся до тебе, як до Бога, і засипаючи, і проснувшись! Багну бути гідною тебе, привернути тебе до себе знову таким, як ти був до моєї провини! Даруй, але ти не такий! Може, ти не віриш, що я дівчина?! Прожени геть те щось кошлате поміж нас, що засмучує тебе і спиняє в словах і діях!

— Нащо жертви, Лесю?! Можливі неприємності й ускладнення і в стосунках із твоїми батьками, і, що таїтися, люба, в моїй нужденності, про яку ти не маєш уяви, випещена в достатках і розкоші!

— Про наше одруження ти ніколи не згадуєш чомусь?

— А ти про нього хіба згадуєш?