Читати книгу - "Гра янгола"

– Я гадав, ми професіонали й нам не дозволений гріх вірити в ніщо.

Кореллі усміхнувся, показавши зуби.

– Навернути на якусь віру можна тільки грішника, а святого – ніколи.

13

Мої дні минали між читанням і пересварками. Протягом багатьох років я звик жити самотою й у тому стані методичної та недооцінюваної анархії, яка притаманна неодруженому чоловікові, тому постійна присутність у домі жінки, хай це навіть була лише дівчина, норовлива та з мінливим характером, почала підривати мої звички та звичаї, спочатку майже непомітно, але систематично. Я вірив у безлад, піднесений на рівень принципу. Ізабелла – ні. Я вірив у самотність і тишу. Ізабелла – ні. Не минуло й двох днів, як я відкрив, що майже нічого не спроможний знайти у своєму власному домі. Якщо мені був потрібен ніж для розрізування паперу, або склянка, або черевики, то спершу я мусив запитати Ізабеллу, куди провидіння підказало їй заховати ці речі.

– Я нічого не ховаю. Я кладу речі на їхнє місце, а це зовсім не те.

Не було дня, протягом якого мене разів шість не опановувало бажання задушити її. Коли я втікав до кабінету в пошуках спокою та відпочинку, щоб мати змогу зосередитися на своїх думках, Ізабелла з’являлася через кілька хвилин із філіжанкою чаю або з печивом, радісна й усміхнена. Потім починала ходити кабінетом, визирала у вікно, наводила в кабінеті лад, а тоді запитувала, що я роблю тут, нагорі, такий мовчазний і таємничий. Я відкрив, що дівчата в сімнадцять років наділені такою неймовірною здатністю базікати, що їхній мозок спонукає їх виштовхувати із себе якусь фразу кожні двадцять секунд. На третій день я вирішив, що треба знайти їй хлопця, який був би за можливості глухим.

– Ізабелло, як може бути, що дівчина, така приваблива, як ти, не має залицяльників?

– А звідки ви взяли, що в мене їх нема?

– А є серед тих хлопців такий, що тобі подобається?

– Хлопці мого віку дуже нудні. Вони не мають чого сказати, а половина з них видаються цілковитими йолопами.

Я хотів сказати їй, що з віком вони теж не порозумнішають, але вирішив не ускладнювати ситуацію.

– То хто ж тоді може тобі сподобатися?

– Чоловік старшого віку. Такий, як ви.

– Я здаюся тобі старим?

– А ви вважаєте себе малим хлопчиком?

Я вирішив ліпше сприйняти її слова як жарт, бо вони завдали певного удару по моєму самолюбству. І відповів їй у тому самому тоні, але приправивши свою відповідь кількома краплями сарказму:

– Це добре, що молодим дівчатам подобаються чоловіки старшого віку, але погано, що чоловіки старшого віку, а надто немічні й слиняві, віддають перевагу юним дівчатам.

– Я це знаю. Не така вже я дурна.

Ізабелла зміряла мене пильним поглядом, щось міркуючи, і лукаво всміхнулася. «Зараз вона щось ляпне», – подумав я.

– А вам теж подобаються юні дівчата?

Відповідь була на моїх губах ще до того, як вона сформулювала своє запитання. Я прибрав поважного й значущого вигляду, ніби професор географії абощо.

– Мені вони подобалися, коли я був у твоєму віці. А загалом я схильний віддавати перевагу дівчатам мого віку.

– У вашому віці це вже будуть не дівчата, а сеньйорити або, якщо дивитися правді у вічі, сеньйори.

– Кінець дискусії. Ти не маєш якоїсь роботи внизу?

– Ні.

– Тоді починай щось писати. Я тут тримаю тебе не для того, щоб ти мила мені тарілки та ховала мої речі. Я тримаю тебе тут, бо ти сказала, що хочеш навчитися писати і я той єдиний ідіот на світі, який може тебе цього навчити, так принаймні тобі здається.

– Вам нема чого гніватися. Річ у тім, що мені бракує натхнення.

– Натхнення приходить тоді, коли ти впираєшся ліктями в стіл, примощуєш зад на стілець і починаєш пітніти. Обери собі тему, ідею й натисни на свій мозок так, щоб він заболів. Оце й називається натхненням.

– Тему я вже маю.

– Алілуя.

– Я писатиму про вас.

Тривала мовчанка, у якій схрестилися погляди двох людей, що сидять навпроти одне одного по обидва боки стола.

– Навіщо?

– Бо ви здаєтеся мені цікавим. І незвичайним.

– І старим.

– І прийнятним. Я сприймаю вас майже як хлопця мого віку.

Мимохіть я почав уже звикати до товариства Ізабелли, до її шпильок і до того світла, яке вона принесла в цей дім. Якщо й далі так буде, то справдяться мої найгірші побоювання й ми рано чи пізно станемо друзями.

– А ви зрештою обрали собі тему, прочитавши стільки нудних і грубезних книг?

Я вирішив, що, чим менше розповідатиму Ізабеллі про свою роботу, тим ліпше.

– Сьогодні я ще перебуваю на етапі документації.

– Документації? А це що таке?

– За нормальних обставин письменник мусить прочитати тисячі сторінок, щоб здобути необхідні йому відомості й підійти до суті своєї теми, до її емоційної істини, а потім усе забути й розпочати з нуля.

Ізабелла зітхнула.

– А що таке емоційна істина?

– Це щирість у літературному творі.

– У такому разі треба бути чесним і порядним для того, щоб написати добрий художній твір?

– Ні. Треба бути добрим професіоналом. Емоційна істина – не моральна якість, а техніка.

– Ви говорите, як людина науки, – запротестувала Ізабелла.

– Література, принаймні література добра – це наука, у якій пульсує кров мистецтва. Так само, як архітектура або музика.

– Я думала, з митця щось проростає просто так, несподівано.

– Просто так проростають лише волосини та бородавки.

Ізабелла сприймала ці одкровення без жодного ентузіазму.

– Ви все це кажете тільки для того, щоб розхолодити мене й щоб я повернулася додому.

– Боюся, що ця смоква так швидко з дерева не впаде.

– Ви найгірший учитель у світі.

– Учителя створює учень, а не навпаки.

– З вами сперечатися марно, бо вам відомі всі трюки риторики. Це несправедливо.

– Немає нічого справедливого. Єдине, чого ми можемо прагнути, – це бути логічними. Справедливість – єдина хвороба світу, в усьому іншому здорового, як дуб.

– Амінь. З людиною завжди так буває, коли вона стає старшою? Що вона більше ні в що не вірить, як оце ви.

– Ні, не завжди. Стаючи старшими, більшість людей і далі вірять