Читати книгу - "Гра престолів"

— Обіцяю, король почує про ваші біди,— серйозно озвався Тиріон,— а ще я поговорю з батьком і з братом Джеймі.

Так, він поговорить. Тиріон Ланістер тримає слово. От тільки він не сказав уголос головного: король Роберт не зверне уваги на його слова, лорд Тайвін запитає, чи він, бува, з глузду не з’їхав, а Джеймі тільки розсміється.

— Ви ще молодий, Тиріоне,— мовив Мормонт.— Скільки зим ви бачили?

— Вісім, дев’ять,— знизав він плечима.— Не пам’ятаю.

— І всі короткі.

— Вам ліпше знати, мілорде.

Народився Тиріон посеред зими, як казали мейстри, страшенно лютої, яка тривала три роки, однак перші спогади його дитинства — про весну.

— Коли я був малий, у нас казали: довге літо — чекай довгої зими. А це літо тривало дев’ять років, Тиріоне, скоро вже десятий. Поміркуйте про це.

— Коли я був малий,— відповів Тиріон,— мамка якось сказала мені: якби люди були чемні, боги дарували б їм нескінченне літо. Може, ми гарно поводилися й нарешті прийшло Вічне літо? — посміхнувся він.

Та лорд-командувач не підтримав жарту.

— Ви не такий дурний, мілорде, щоб у це вірити. Дні вже коротшають. Помилки бути не може: Еймон отримує листи з Цитаделі, і вони тільки підтверджують його власні спостереження. Кінець літа недалеко,— потягнувшись до Тиріона, Мормонт міцно стиснув йому руку.— Ви повинні змусити їх зрозуміти. Кажу вам, мілорде, темрява на підході. У лісах повно дикого звіра — деривовків, мамонтів, снігових ведмедів завбільшки з турів, а у снах я бачу істот іще страшніших.

— У снах,— відлунням повторив Тиріон, подумавши, що йому негайно потрібен іще ковток міцненького.

Мормонт не звернув уваги на його тон.

— Рибалки поблизу Східної варти бачили на узбережжі білих блукальців.

Цього разу Тиріон не зміг втримати язика за зубами.

— Рибалки поблизу Ланіспорту часто бачать моряників.

— Деніс Малістер пише, що горяни кочують на південь: чисельність тих, хто прослизає повз Тіняву вежу, значно збільшилася. Вони тікають, мілорде... але від чого? — підійшов лорд Мормонт до вікна й задивився в ніч.— Кості в мене старі, Ланістере, але такого холоду вони ще не знали. Перекажіть королю мої слова, благаю вас. Зима на підході, і коли настане Довга ніч, на кордоні між нашим королівством і темрявою, яка насувається з півночі, постане лише Нічна варта. Боги поможіть нам, якщо ми виявимося неготові.

— Боги поможіть мені, якщо я сьогодні не висплюся. Йорен наполягає, що виїжджати треба на зорі,— звівся на ноги Тиріон, сонний від вина й утомлений від похмурих пророцтв.— Дякую вам за люб’язний прийом, лорде Мормонт.

— Скажіть їм, Тиріоне. Скажіть їм так, щоб вони повірили. Більшої вдячності мені не потрібно.

Він свиснув, і крук миттю прилетів і примостився йому на плече. Усміхнувшись, Мормонт пригостив птаха зерном з кишені,— саме так його Тиріон і залишив.

Надворі був страшенний холод. Щільно запнувшись у хутра, Тиріон Ланістер натягнув рукавиці й кивнув змерзлим бідолахам, які стояли на варті перед Вежею командувача. І чимшвидше — наскільки це було можливо з його ногами — рушив навпростець через двір до своїх покоїв у Королівській вежі. Черевиками він розбивав лід, який схопився за ніч, і під ногами порипували острівці снігу, а пара від дихання майоріла над ним, як прапор. Запхнувши руки собі попід пахви, Тиріон пришвидшив ходу, сподіваючись, що Морек не забув нагріти йому постіль гарячою цеглою з коминка.

Позаду Королівської вежі у сяйві місяця виблискувала Стіна, величезна й загадкова. Задерши голову, Тиріон на мить призупинився. Ноги в нього боліли від холоду й поспіху.

Зненацька його охопило дивне божевілля: нестерпне бажання кинути ще бодай один погляд з краю світу. Це останній шанс, подумав він: завтра він рушає на південь, а уявити, що йому закортить іще колись повернутися в цю замерзлу пустелю, було важко. Королівська вежа вабила його обіцянкою тепла і м’якого ліжка, але Тиріон незчувся, як проминув її і рушив до білого неозорого палісаду Стіни.

З південного боку піднімалися дерев’яні сходи, які трималися на здоровезних грубо обтесаних балках, вмерзлих у лід. Вони зміїлися туди-сюди зиґзаґом, як блискавка. Чорні брати запевняли, що сходи набагато міцніші, ніж здаються на перший погляд, але в Тиріона так судомило ноги, що він і помислити не міг дертися нагору самотужки. Натомість він наблизився до залізної клітки поряд з колодязем, заліз усередину та щосили потягнув за мотузку — трьома швидкими рухами.

Чекати довелося, здається, цілу вічність, стоячи за ґратами спиною до Стіни. Тиріон уже навіть замислився, навіщо він це робить. І тільки-но він вирішив махнути рукою на власну примху та йти спати, як клітка сіпнулася й поповзла вгору.

Спершу клітка рухалася дуже помалу, ривками, але далі пішла рівніше. Земля віддалялася, клітка розгойдувалася, тож Тиріон міцно вчепився в ґрати руками. Навіть крізь рукавиці було чути холод металу. Морек розпалив у нього в кімнаті вогонь, зауважив він схвально, а от у Вежі командувача було темно. Схоже, у Старого Ведмедя глузду більше, ніж у Тиріона.

Він опинився вже вище за вежі, проте й далі звільна рухався вгору. Під ним сильветкою у місячному світлі лежав Чорний замок. Звідси було видно, який він суворий і безлюдний: фортеці без вікон, покришені стіни, забиті потрощеним камінням двори. Вдалині виднілися вогні Кротівки — невеличкого селища, розташованого за півльє звідси на королівському гостинці, а ще тут і там — відблиски місячного світла на воді: це крижані струмки, спускаючись із гір, розтинали пологи. Решта ж світу видавалася похмурою пусткою — вдалину тягнулися відкриті всім вітрам пагорби й кам’янисті рівнини, поцятковані снігом.

Нарешті ззаду долинув грубий голос: «Сьоме пекло, та це ж карлик»,— і клітка, рвучко зупинившись, зависла, повільно гойдаючись туди-сюди й порипуючи мотузками.

— Тягніть його сюди, чорт забирай!

Почулося буркотіння й гучне рипіння дерева: клітка поповзла вбік, і Стіна опинилася в Тиріона під ногами. Дочекавшись, поки вона припинить гойдатися, він штовхнув двері клітки та стрибнув на сніг. Одна кремезна постать у чорному налягала на коловорот, а друга в цей час рукою в рукавиці притримувала клітку. Обличчя обох вояків ховалися за вовняними шарфами, тож виднілися тільки очі, а самі постаті здавалися опасистими завдяки кільком шарам вовни та шкіри, чорним на чорному.

— І чого вам тут закортіло поночі? — запитала постать біля коловорота.

— Кинути