Читати книгу - "Гра престолів"

— Нічній варті не бракує конюших,— пробуркотів лорд Мормонт.— Останнім часом нам тільки їх, схоже, й присилають. Конюших, кишенькових злодіїв і ґвалтівників. Сер Алісер — помазаний лицар, один з небагатьох, що вбралися в чорне відтоді, як я став лордом-командувачем. На Королівському Причалі він бився мужньо.

— Тільки не на тому боці,— сухо зауважив сер Джеремі Рикер — Кому не знати, як мені: на полі бою я був поруч. Тайвін Ланістер запропонував нам чудовий вибір: не вдягнеш чорне — голова твоя опиниться на палі ще до вечора. Не хотів вас образити, Тиріоне.

— Я й не образився, пане Джеремі. Батько полюбляє голови на палях, особливо якщо це голови тих, хто його чимось роздратував. А ваше шляхетне обличчя... не сумніваюся, він уже в уяві бачив, як воно прикрашає Королівську браму. Гадаю, там, нагорі, ви б мали приголомшливий вигляд.

— Дякую,— відповів сер Джеремі з сардонічною посмішкою.

Лорд-командувач Мормонт прочистив горло.

— Іноді мені здається, що сер Алісер мав щодо вас рацію, Тиріоне. Ви таки глузуєте і з нас, і з нашого шляхетного завдання тут, на Стіні.

— Нікому з нас не завадить,— знизав Тиріон плечима,— якщо з нас час до часу трохи поглузують, лорде Мормонт, а то ми ставимося до себе надто серйозно. Ще вина, будь ласка,— простягнув він свій кубок.

Поки Рикер наповнював йому кубок, Бовен Марш мовив:

— Ви маленький чоловік, а маєте великий апетит.

— О, я думаю, лорд Тиріон великий чоловік,— з дальнього кінця столу зронив мейстер Еймон. Говорив він неголосно, але високі чини Нічної варти одразу примовкли, дослухаючись до слів старійшини.— Гадаю, до нас на край світу прибув велет.

— Мене по-різному називали, мілорде,— лагідно озвався Тиріон,— але велетом — дуже рідко.

— Однак,— мовив мейстер Еймон, переводячи погляд своїх затуманених, молочно-білих очей на Тиріона,— думаю, це правда.

Вперше Тиріон не знайшов, що відповісти. Лишалося тільки ввічливо вклонитися й сказати:

— Ви надто добрі, мейстре Еймоне.

Сліпець усміхнувся. Він був невеличкий, зморшкуватий і голомозий, так наче зменшився під вагою сотні прожитих років, і тепер ланцюжок мейстра, склепаний з різного металу, вільно висів у нього на шиї.

— Мене по-різному називали, мілорде,— зронив мейстер Еймон,— але добрим — дуже рідко.

Цього разу Тиріон засміявся перший.

Трохи згодом, коли відповідальна справа обіду була зроблена й майже всі розійшлися, Мормонт запропонував Тиріону крісло біля вогню й кухоль такої міцної гарячої оковитої, що в того на очах виступили сльози.

— Тут, на півночі, на королівському гостинці дуже небезпечно,— мовив лорд-командувач, попиваючи разом з ним.

— У мене є Джик і Морек,— озвався Тиріон,— та і Йорен знову їде на південь.

— Йорен один. Варта має провести вас бодай до Вічнозиму,— оголосив Мормонт тоном, що не допускав заперечень.— Трьох людей буде достатньо.

— Ваша воля, мілорде,— сказав Тиріон.— Пошліть зі мною малого Сноу. Він буде радий можливості побачитися з братами.

Під густою сивою бородою Мормонт посуворішав.

— Сноу? А, ви про байстрюка Старка! Ні, не варто. Молодим краще забути про колишнє життя, про братів, матерів і все таке. Подорож додому тільки сколихне в ньому почуття, які ліпше не ворушити. Я сам це добре знаю. Мої рідні... Відтоді як зганьбився мій син, Ведмежим островом править моя сестра Мейдж. У мене є племінниця, якої я навіть ніколи не бачив,— зробив він ковток.— Крім того, Джон Сноу ще зовсім хлопчик. А вам для захисту потрібні три вправні мечники.

— Я зворушений вашою турботою, лорде Мормонт,— озвався Тиріон. Від міцного напою в нього крутилось у голові, але він був не настільки ще п’яний, аби не усвідомлювати, що Старому Ведмедю щось від нього потрібно.— Сподіваюся, я зможу віддячити вам за вашу доброту.

— Зможете,— прямо сказав Мормонт.— Ваша сестра сидить на престолі поруч з королем. Брат — великий лицар, а батько — наймогутніший лорд на всі Сім Королівств. Попросіть їх за нас. Розкажіть їм, які ми тут нужденні. Ви самі все бачили, мілорде. Нічна варта вмирає. Зараз у нас немає навіть тисячі вояків. Шістсот тут, двісті в Тінявій вежі, навіть менше у Східній варті, та й з тих заледве третина здатна воювати. Стіна завдовжки має сотню льє. Поміркуйте про це. У разі нападу ми на захист можемо виставити трьох людей на кожну милю.

— Трьох з третиною,— мовив Тиріон, позіхнувши.

Мормонт його, схоже, не чув. Старий грів руки над вогнем.

— Я відіслав Бенджена Старка на пошуки сина Нона Ройса — хлопець зник у першому ж своєму рейді. Ройс-молодший був зелений, як трава влітку, але він наполіг, що для нього як для лицаря це велика честь — командувати загоном самому. Я не хотів ображати його лорда-батька, тому погодився. Тож я вислав хлопця з двома вояками, які здавалися мені не гіршими за інших у Варті. Отакий я дурень.

— Дурень,— погодився крук. Тиріон підвів погляд. Птах, ляпаючи крилами, поглядав на нього чорними очима-ґудзичками.— Дурень,— крякнув крук знову. Понад усякий сумнів, старий Мормонт не зрадіє, якщо Тиріон задушить тварюку. А шкода.

Лорд-командувач не звертав уваги на дратівного птаха.

— Гаред був ненабагато молодший за мене, а на Стіні пробув навіть довше,— провадив він,— і все одно зрадив обітницю й утік. Я б у житті в це не повірив — він не міг так учинити! — якби лорд Старк не прислав з Вічнозиму його голову. А про Ройса нема й звістки. Один дезертир і двоє зниклих безвісти, а тепер ще й Бен Старк пропав,— він глибоко зітхнув.— Кого мені послати на його пошуки? За два роки мені виповниться сімдесят. Я надто старий і втомлений для того тягаря, який змушений нести, та якщо я скину його з плечей, хто його підхопить? Алісер Торн? Бовен Марш? Я був би сліпцем, як мейстер Еймон, якби не бачив, що це насправді за люди. Нічна варта перетворилася на військо понурих хлопчаків і виснажених старих. Якщо не рахувати тих, хто сьогодні сидів з нами за столом, є ще, мабуть, двадцятеро письменних, а ще менше здатних думати, планувати, керувати. Колись улітку Нічна варта займалася будівництвом, і кожен лорд-командувач залишав по собі Стіну трошки вищою. А зараз ми хіба що боремося за виживання.

«Він каже це смертельно серйозно»,— усвідомив Тиріон. Йому стало трохи