Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Вона припинила тремтіти ще опівночі, поступово звикаючи до мене та мого голосу, а на ранок її навіть почало хилити в сон. Вона була набагато старшою за мене, але виглядала та поводилася часом наче мала дитина.

Я вирішила дати їй трішки поспати, адже її обличчя вже декілька днів виглядало так, наче вона втратила можливість заснути. Але, звісно ж, я досі тримала її на місці, хоча й спроби вирватися від неї припинилися вже давно. З часом вона навіть почала приємно сопіти, як те колись я чула від Юрії. 

Іноді я бачила в Сірих Птаха, як люди приручали деяких тварин. Хтось робив це ласкою та добром, а хтось робив так, як я зробила з Люцеттою — страх, залякування та побиття. Я приручила її наче собаку, зробивши те саме з її страхом до мене. Вперше робила це, і це навіть було приємно. Такою є моя темна сторона. Я жорстока людина, але я могла це контролювати та використати на благо собі та іншим. 

Ми були накриті ковдрою повністю, і тому я не бачила чогось навколо. Лише чула, що всі уже прокинулися та, мабуть, перешіптувалися. Та вони почекають ще годинку.

Лише через годину, за моїми відчуттями, я скинула з нас ковдру та розбудила Люцетту. Спершу в її очах був той самий тваринний страх, але вже за мить він ослаб. Її тіло не тремтіло, лише вуха злегка сіпалися. 

— Ми допоможемо тобі дістатися Євіанни, а потім ти зможеш жити своїм життям, — тихо промовила я їй, на що вона повільно кивнула. — А тепер підводься та сідай до багаття. Звідти йде непоганий запах, зможеш з'їсти чогось гарячого. 

Під не меншим здивовані, ніж учора, погляди моїх друзів, Люцетта повільно встала та пішла до багаття. Виглядала вона жахливо змученою. Спокійно прийнявши їжу від Деяна, вона почала їсти. Я ж тим часом дозволила собі трішки полежати та подивитися на нашу компанію зі сторони. Пощастило мені з ними, а от їм зі мною… Навіть не знаю. 

— Юріє, побудеш на одному коні з Деяном? — промовила я. — Хочу на твоєму коні разом з Люцеттою проїхатися. Ти ж не проти, Люцетто?

— Я-я не проти, — тихо промовила ельфійка, дивлячись як Юрія здвигує плечима та киває. 

Ми зробили як і домовилися. Я посадила Люцетту перед собою, а Юрія сиділа позаду Деяна. Ельфійка вже майже не боялася, або ж, як я думала, просто боялася показувати свій страх. В будь-якому випадку, цього разу я могла з нею спокійно розмовляти в дорозі. Я розпитувала її про те, що ще вона зустрічала поки тікала від зелених спалахів до зустрічі з нами. І після однієї з розповідей я зрозуміла, чому вона так сильно мене боялася. Як виявилося, їй траплялися істоти, що прикидалися людьми, а потім, дочекавшись миті слабкості, вбивали та їли необачних людей.

— Ми зустріли ту дівчинку біля спаленого села, — занурившись у спогади промовила Люцетта. — Вона мовчала, і ми подумали, що вона німа, або це було через переляк. Люди, з якими я тоді подорожувала, вирішили взяти її з собою до якогось міста, щоб вона не загинула. Дорогою я грала їй на ангеліці, співала та намагалася якось її розвеселити. Та весь час її погляд був якийсь дивний, і я не могла зрозуміти чому. Але одного ранку я прокинулася від звуку, наче хтось гризе кістки… Так, наче коли собаці кидають кістку, яку та розгризає, таким був звук. Це та дівчинка поїдала обличчя одного чоловіка, що спав поруч. І тоді я зрозуміла, що той погляд, який бачила від неї, був поглядом голодного хижака, що очікував. Вона помітила, що я не сплю, і показала свої гострі зуби та широку пащу. А той чоловік… Він був живий, але не рухався, наче паралізований. 

— Як ти змогла врятуватися? — поцікавилась я, уявивши все те, що розповіла Люцетта. 

— Я встигла вдарити її по голові каменем, коли та потвора кинулася на мене, а потім бігла. Не пам'ятаю куди і як, — під час цих слів, її знову затрясло від страху, але не сильно. — Понад усе мене лякають істоти, що прикидаються людьми. 

— То ось чому ти так мене злякалася? Мені теж одного разу трапилася така істота і спробувала мене задушити. Це було наче в іншому житті. Воно прикидалося померлим знайомим, і на довгий час лишило на моїй шиї відбитки рук. Зараз їх вже немає, але можеш мені повірити, що коли тобі ламають горло, це достобіса неприємно. 

— А пам'ятаєш як я тебе лікувала тоді? — весело промовила Юрія, що слухала нашу розмову. 

— Так, Юріє, тоді я ледь не здуріла від болю, — посміхнулася я у відповідь. — Ти може все-таки скажеш, мені, чи навмисно ти тоді це зробила? Це було справді боляче.

— Ну, ми ж тоді не були подругами, так? — неоднозначно відповіла вона. 

Насправді байдуже, головне, що тоді вона повернула мені слух та голос. А те, що Юрія отримує задоволення від завдання болю іншим, вже проблема тих, хто не є її другом. 

— То, Люцетто, що ти хочеш про мене знати? — запитала я в ельфійки.

— Т-ти… хто ти? — через силу вимовила вона. 

— Не знаю, — коротко відповіла я та задумалася. — Не людина, це точно. Але це тіло все ще людське, мабуть. 

— То це не твоє тіло? — сказала вона, після чого притиснула голову до плечей, наче якась черепаха. — Ні. Вибач, пробач. 

— Замовкни, Люцетто, — спокійно промовила я їй. — Ще до народження цього тіла, я узурпувала його. Не пам'ятаю як це сталося, та що було до цього. До того ж я майже все своє життя думала, що я людина. Гадаю, це все, що я тобі скажу. Це все ж мій секрет, Люцетто, і ти збережеш його.