Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— В мене є інша ідея, — пробурмотіла я, задихаючись.

Давид відсторонився явно зацікавлений. Він підняв одну брову чекаючи, коли я продовжу.

— Ти можеш навчити мене плавати, — запропонувала я, хоча все ще не була певна чи правильно вчиняю.

Давид скептично глянув на мене.

— Гаразд, — все ж відповів він та відпустив мене. — Але спершу ми маємо тебе нагодувати…

Після того як ми закінчили, Давид приступив виконувати моє прохання. Я міцно трималась за його плечі, коли він пробував навчити мене плавати. Але звичайно ж це з першого разу не вийшло.

Ми добились не великого, але все-таки значного успіху. Я вже не так сильно чіплялась за Давида, і навіть відпустилась його, з умовою, що він триматиме мене.

Потім ми повернулись на палубу, коли надто втомились від нашого уроку.

— Мені не хочеться повертатись. — задумано сказала я.

Волосся ще було вологе від купання, коли я закрутила його у високу гульку. Я підняла ноги під себе та сперлася на спинку дивана.

— Повіриш, якщо я скажу, що я теж? — він глянув на мене, і його очі показувала, що він говорить це щиро.

— Та невже? — я підняла одну брову. — А як же компанія, і робота, якою ти так дорожиш?

— Твоя правда, — видихнув він. — Я так відволікся, що забув про все. Цей час був незабутнім, але скоро прийдеться повертатись до роботи. Я не покидав свою компанію більше ніж на день. І вона є частиною мене.

Він задумано глянув кудись у сторону, і я помітила на його обличчі ледь помітні зморшки, коли він нахмурив брови.

У повітрі роздався дзвінок мобільного, і Давид потягнувся до стола , на якому стояв його телефон.

— А от і власне згадали про роботу,  — він вказав на мобільний, який дзвонив у його руці.

Чоловік відійшов, щоб позбавити мене подробиць. Я знала, що він нею дорожить, бо це було його дитя, яке він створив своєю наполегливістю та працею. А зараз я пишаюсь ним, що він зміг менше проводити часу за роботою. В нього все ще були проблеми з безсонням, але ми рухались до того, щоб це виправити.

Давид уважно слухав свого співрозмовника, але я бачила як він напружився. Це було помітно з того, як він підняв плечі, а щелепа стиснулась. Він нічого не відповів мені, а зайшов у кабінку капітана. Коли він вийшов, на його обличчі не залишилось і сліду від того Давида, який був декілька хвилин тому. Пустощі зникли, замінюючись серйозним виразом обличчям.

— Ми повертаємось. — твердо сказав він.