Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Я притиснула вуста до жилавого гребеня його горла й потягнула за гладеньку шкіру губами, бажаючи залишити на ньому мітку, поглинути пульс, що бився в Томаса під вухом. Його серце стугоніло під моїми долонями, що тиснули йому на груди, і в мені щось кристалізувалося, наче тієї миті я зробила якийсь вибір, а тоді я ввійшла до минулого, що стало моїм майбутнім.

Відтак Томасові вуста прилинули до моїх, а його руки взялися за моє обличчя з таким завзяттям, що я вдарилася головою об стіну, а пальці в мене на ногах зіщулились і розслабились, і тоді я стала навшпиньки, щоб міцніше притулитися всім тілом до його тіла. Кілька довгих секунд усе зводилося до зіткнень і ковзання вуст, які заново навчалися танцювати, язиків, які вишукували непомітні куточки, і шаленства, що поступалося місцем тихому завзяттю. Його губи відірвалися від моїх і ткнулись у нижню частину моєї шиї; він ковзнув щокою по вирізу блузи, а тоді опустився на коліна, схопивши мене обома руками за стегна — так, як за кілька секунд до того схопився за лице, — вимагаючи уваги. Томас стояв на колінах, притулившись обличчям до найінтимнішої частини мого тіла, обціловуючи одяг і викликаючи вологий жар, що скручувався, муркотів і кликав його.

Я видала звук, який відлунюватиме у мене в голові й після того, як це завершиться; заквилила, благаючи постійності чи якогось кінця, і він потягнув мене на землю, а його руки ковзнули вгору по моїх стегнах, обвилися довкола моїх ребер, і врешті-решт я лягла горілиць під ним. Він підібрав обома руками мої спідниці, тимчасом як я стиснула кулаки у скуйовджених хвилях його волосся, і потягнувся язиком до мого язика. Той жар відійшов від мого живота до наших з’єднаних вуст і спільного подиху.

Далі Томас уже рухався, притулившись до мене, гойдаючись і проникаючи в мене, наче хвилі, що наполегливо та плавно лизали береги Лох-Ґіллу, насуваючи, відступаючи й повертаючись, і врешті я перестала відчувати щось, окрім плюскання рідини й дедалі довших припливів і відпливів. Мої вуста забули, як цілуватися, серце забуло, як битися, легені забули, нащо їм дихання. Томас не забував нічого: він підняв мене та впустив у себе, вдихнув життя в мій поцілунок, лагідно змусив моє серце битися разом із його серцем, нагадав моїм вустам, як вимовляти його ім’я. Він погладив мене по волоссю, і його тіло завмерло, тимчасом як хвиля відступила й покинула мене бездиханною, а тоді я згадала все, що забула.

1 жовтня 1921 року

Я часто питав себе, чи були б ірландці тими, ким є, якби англійці просто були людяніші. Якби вони були розважливі. Якби вони дозволили нам процвітати. Нас позбавили всіх до єдиного прав і не навчали нічого, крім насмішок. Із нами поводились, як із тваринами, та все ж ми не здалися. Ми перебували під англійським чоботом від часів Кромвеля, та ми все одно ірландці. Нашу мову заборонили, та все ж ми розмовляємо нею. Нашу релігію викорінювали по всіх усюдах, і все ж ми досі її сповідуємо. Якщо решта світу пережила своєрідну реформацію, відмовившись від католицтва заради нової школи думки й науки, ми зупинилися на місці. Чому? Тому що це означало б, що англійці перемогли. Ми католики, бо вони казали нам, що нам не можна бути католиками. Якщо в людини спробувати щось забрати, вона захоче цього ще більше. Якщо їй сказати, що їй чогось не можна, вона забажає цього всім серцем. Наш єдиний акт непокори — це наша ідентичність.

Ідентичність Енн — це дуже своєрідний акт непокори, і вона не хоче від нього відмовлятися. Я місяць невпинно сперечався зі своїм серцем, зі своєю головою — із самою Енн, — хоча й не говорив майже ні слова. Я мовчки вмовляв, благав, просив і переконував, а вона залишалася непохитною, впертою у своєму безглузді.

Я казав своєму серцю, що вона для мене недосяжна, і бунтар-ірландець у моїй крові повстав і заявив, що вона моя. Коли я здався, прийнявши неможливе, доля ще раз спробувала її забрати. А може, доля просто зняла полуду з моїх очей.

Енн гралася з Оїном на озері, то вбігаючи в лінивий прибій, то вибігаючи з нього; свої спідниці вона задерла так, що Бріджид була б шокована, якби покликала їх вечеряти особисто. Я підвівся, захотівши лише поглянути на неї якусь хвильку, трішки насолодитися видовищем її блідих ніг на сіро-зеленому тлі озера. Від неї моє серце проймав найприємніший біль, і я дивився, як вона танцює з Оїном, як вони обоє сміються у пригаслому світлі, її кучері падають, а ноги грайливо збивають воду. Тоді Оїн, обхопивши руками червоний м’яч, який дістав на день народження від О’Тулів, перечепився й упав, обдер коліна об перемішаний із галькою пісок і впустив м’яча. Енн підхопила Оїна, тоді як я почав спускатися з насипу: його сльози вихопили мене з мрій. Але Оїна турбували не так подряпини, як м’яч, який поплив геть. Малий зарепетував, показуючи пальцем, і Енн негайно опустила його й помчала ловити м’яч, поки його ще можна було врятувати.

Вона забігла в озеро по коліна, притримуючи спідниці, щоб уберегти їх від неминучого. М’яч відкотився так, що до нього було не дотягнутися. Енн пройшла трохи далі, щосили потягнулася до нього, а м’яч поманив її далі. Я побіг, сповнений ірраціонального жаху, і крикнув, щоб вона зупинилася. Вона кинулася вперед, відпустивши спідниці, занурившись по пояс і побрівши до червоної кулі, що гойдалася.

Я був надто далеко. Я мчав уздовж берега і кричав, щоб вона повернулась, і її образ ненадовго затремтів, ставши міражем на озері. Тоді я неначе дивився крізь скло, і її біла сукня обернулася на струмінь туману, а темне волосся — на вечірні тіні.

Оїн закричав.

Цей звук відлунював у мене в голові, поки я летів до дедалі розмитішої постаті і гукав до Енн, щоб вона повернулася, залишилася з нами. Червоний м’яч линув усе далі, наче сонце на обрії, і я кинувся по воді туди, де раніше була вона, потягнувся до тієї блідої тіні Енн, що досі не зникла. Мої руки залишилися порожніми. Я проревів її ім’я і ще раз завзято кинувся вперед, а тоді мої пальці пройшли