Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Я не бачив берега й не відрізняв води від неба. Застряг між «тепер» і «тоді» та стояв на сипучому піску, повністю огорнений білизною. Я відчував Енн, відчував обрис її спини й довжину ніг, але не бачив її. Обхопив руками її тіло, вперто не відмовляючись від своїх прав, і потягнув її із собою, пішовши на Оїнові крики, що лунали сиреною в тумані. Тоді почув, як вона тихо вимовила в тумані моє ім’я, а коли білизна почала розсіюватися, почав вимальовуватися берег, і Енн стала єдиним цілим у мене на руках. Я тримав її тіло високо, пригорнувши до грудей: оберігав від хапкої води та рук часу. Коли ми впали на змішаний із галькою пісок, не випускаючи одне одного з обіймів, Оїн повалився на наші тіла й учепився в Енн так, як вона вчепилася в мене.

«Куди ти ходила, мамо?! — крикнув він. — Ти мене покинула! І док мене покинув!»

«Тс-с, Оїне, — заспокійливо сказала Енн. — Усе з нами гаразд. Ми тут». Але вона не стала заперечувати те, що бачив хлопчик. Ми лежали купою з кінцівок, одягу й запевнень і задихалися, доки наші серця не почали заспокоюватись і до нас не повернулося відчуття реальності. Оїн сів, уже забувши про страх, і радісно показав на безневинний червоний м’яч, який уже приплив до берега.

Оїн виплутався, звільнивши нас від своїх чіпких рук і запитань, на які так ніхто й не відповів. А тоді втік, підхопивши свій м’яч і кинувшись до насипу. Бріджид набридло чекати нас на вечерю, і тепер вона кликала кожного з-поміж дерев, що відділяли будинок від берега. Та їй доведеться зачекати ще трохи.

«Ти була там, увійшла у воду, — зашепотів я. — А тоді померкла… наче відображення в товстому склі, і я зрозумів, що ти от-от зникнеш. Ще трохи — і ти пішла б, а я ніколи більше тебе не побачив би». Я вже змирився з неможливим. Долучився до акту непокори Енн.

Енн звела обличчя, бліде й серйозне, і зазирнула в сутінках мені в очі. Вона придивилася до мого обличчя, шукаючи на ньому сяйва, характерного для неофітів, а тоді я мусив засвідчити.

«Ти справді не Енн Фіннеґан, так?»

«Ні, Томасе. — Енн похитала головою, пильно дивлячись мені в очі. — Ні. Я не вона. Енн Фіннеґан Ґаллагер була моєю прабабусею, і я дуже далеко від дому».

«Господи, дівчинко. Мені дуже шкода». Я злегка торкнувся вустами її чола та щік, ідучи за потічками, що досі трималися на її шкірі й поволі спускалися до вуст. А тоді почав цілувати Енн — м’яко, цнотливо, боячись зашкодити їй, паперовій ляльці в озері, готовій розпастися.

Т. С.

Розділ 17

Народилась краса страшна

У комедії наших днів

Інші ролі він почина.

З перетворених душ та слів

Народилась краса страшна[41].

В. Б. Єйтс

Щойно він повірив мені, все змінилося — так, ніби сонце вийшло з-за хмар. Буря відступила, темрява розсіялась, а я, зігріта несподіваним прийняттям, скинула важкі оболонки, за якими ховалася.

Томас також звільнився, більше довіряючи очам, і став нести тягар моїх таємниць разом зі мною, без нарікань зваливши їх собі на плечі. Він мав мільйон запитань, але в нього вже не було сумнівів. Ночами, коли в домі було тихо, він часто прослизав до мене в кімнату, залізав у ліжко, а тоді ми, тримаючись за руки, стишеними голосами розмовляли про неможливе.

— Ти сказала, що народилася 1970 року. Якого місяця? Якого дня?

— Дванадцятого жовтня. Мені буде тридцять один. Хоча… формально я не можу зістаріти, якщо мене ще навіть не існує. — Я всміхнулася й заграла бровами.

— Це післязавтра, Енн, — пробурчав він. — Ти збиралася мені сказати, що в тебе день народження?

Я знизала плечима. Оголошувати про це я не збиралася. Судячи з того, що я знала, Бріджид було відомо, коли день народження у «справжньої» Енн, і я сумнівалася, що він збігається з моїм.

— Ти старша за мене, — зауважив Томас із широкою усмішкою — так, ніби чималий вік був моїм покаранням за те, що я приховувала від нього інформацію.

— Справді?

— Так. Мені буде тридцять один на Різдво.

— Ти народився 1890 року. Я народилася 1970 року. Ти обігнав мене на вісімдесят років, луб’я старе, — під’юдила його я.

— Графине, я провів на землі на два місяці менше за тебе. Ти старша.

Я засміялася й похитала головою, а він зіперся на лікоть і поглянув на мене згори вниз.

— Чим ти займалась? Що робила Енн 2001 року? — «дві тисячі першого» Томас вимовив із демонстративним благоговінням у голосі, наче йому не вірилося, що колись настане такий час.

— Розповідала історії, — сказала я. — Писала книжки.

— Так. Звісно. Звичайно, — видихнув він, і я всміхнулась його зачудуванню. — Я мав би здогадатись. А які історії ти писала?

— Історії про кохання. Магію. Минувшину.

— А тепер це є у твоєму житті.

— Кохання чи магія? — прошепотіла я.

— Минувшина, — тихо відповів він, але його очі засяяли й м’яко подивилися на мене, і він нахилився та злегка поцілував мене, а тоді відсторонився. Ми виявили, що поцілунки заважають розмовам, а обміну словами ми жадали так само сильно, як одне одного. Завдяки словам поцілунки, коли ми нарешті поверталися до них, ставали більш значущими.

— Чого тобі бракує? — запитав Томас. Його дихання залоскотало мені вуста, і в мене в животі пробіг дрож, а в грудях замлоїло.

— Музики. Бракує музики. Я пишу, слухаючи класичну музику. Це єдине, що звучанням нагадує історії. А ще вона ніколи не заважає. Головне в писанні — це емоції. Без них немає магії.

— Як ти писала під музику? У тебе багато знайомих музикантів? — здивовано запитав він.

— Ні, — хихотнула я. — Жодного. Музику легко записувати й відтворювати, і її можна вмикати коли заманеться.

— Як на грамофоні?

— Так. Як на грамофоні. Але значно, значно краще.

— Яких композиторів?

— Мої улюбленці — Клод Дебюссі, Ерік Саті та Моріс Равель.

— А-а, ти полюбляєш французів, — під’юдив Томас.

— Ні. Мені подобається піаніно. Та епоха. Їхня музика була прекрасна й оманливо нескладна.

— А ще? — спитав він.

— Мені бракує одягу. Він набагато зручніший. Особливо спідня білизна.

Він затих у темряві, і я