Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— А ще вона набагато менша, — стиха зауважив він і кашлянув.

— Ти помітив.

Солодкий біль повернувся.

— Намагався не помічати. Твій одяг, дірки у твоїх вухах і ще мільйон дрібниць було легко пояснити логічно й ігнорувати, коли сама твоя присутність була просто неймовірна.

— Ми віримо в те, що видається найлогічнішим. А моя сутність не піддається логіці, — сказала я.

— Розкажи мені ще. Який він, світ через вісімдесят років? — спитав Томас.

— У світі багато всіляких зручностей. Швидка їжа, швидка музика, швидкі переміщення. І через це він набагато менший. Інформацією легко ділитися. Наука та нововведення протягом наступного століття розвиваються стрибками. Досягнення медицини приголомшливі — Томасе, ти був би там як у раю. У царині щеплень і антибіотиків роблять дивовижні відкриття — майже як подорожі в часі. Майже.

— Проте люди досі читають, — пробурмотів він.

— Так. На щастя. Досі читають книжки. — Я засміялася. — «Найкращий Фрегат — це Книга, / Що веде до нових земель»[42], — процитувала я.

— Емілі Дікінсон, — зауважив він.

— Вона одна з моїх улюблениць.

— І Єйтса ти теж дуже любиш.

— Єйтса я люблю понад усе. Як гадаєш, може, я коли-небудь із ним зустрінусь? — Я говорила напівжартома, напівсерйозно. Думка про те, що я можу зустрітися з Вільямом Батлером Єйтсом, блиснула мені тільки зараз. Якщо я змогла зустрітися з Майклом Коллінзом, то вже достоту можу зустрітись із Єйтсом, людиною, яка зачарувала мене своїми словами і завдяки якій я захотіла стати письменницею.

— Це можна влаштувати, — стиха мовив Томас. Тіні в моїй кімнаті були м’які й залиті місяцем і пом’якшували його лице, проте не затьмарювали. Він супив брови, і я розгладила невеличку борозенку, що спускалася до перенісся, спонукаючи його відпустити бентежну думку, що там залягла.

— Енн, на тебе хтось чекає? В Америці є хтось, хто любить тебе понад усе? Якийсь чоловік? — прошепотів він.

Ага, он чого він боявся. Я захитала головою, перш ніж із моїх вуст злетіли слова:

— Ні. Нікого такого немає. Може, то все моє честолюбство. Може, самозакоханість. Але я ніколи не могла приділяти комусь стільки сил і уваги, скільки приділяла роботі. Того, хто любив мене більше за всіх на світі 2001 року, вже не існує. Він тут.

— Оїн, — сказав Томас.

— Так.

— Це, мабуть, найважче уявити… мій маленький хлопчик виростає та зникає. — Він зітхнув. — Мені неприємно про це думати.

— Перед смертю він сказав мені, що любив тебе майже так сильно, як мене. Сказав, що ти був йому як батько, а я про це ніколи не знала. Томасе, він тримав тебе в таємниці. Я нічого не знала про тебе до тієї, останньої ночі. Він показав мені наші з тобою знімки. Я тоді нічого не зрозуміла. Думала, що то знімки моєї прабабусі. А ще він дав мені книжку. Твій щоденник. Я прочитала перші кілька записів. Прочитала про Повстання. Про Деклана й Енн. Про те, як ти намагався її знайти. Тепер я шкодую, що не прочитала всього.

— Може, воно й на краще, що не прочитала, — стиха зауважив він.

— Чому?

— Інакше ти знала б те, про що я ще навіть не писав. Деякі речі краще лишати на потім. Деяким шляхам краще залишатися незнаними.

— Твій щоденник закінчувався 1922 роком. Точної дати я згадати не можу. Книжка була заповнена аж до останньої сторінки, — квапливо зізналась я. Це мене бентежило… та дата. Кінець щоденника здавався кінцем нашої історії.

— Далі буде інша книжка. Я вів щоденник, відколи був малий. У мене їх ціла полиця. І всі вони — захопливе чтиво, — з іронією сказав він.

— Але ту ти віддав Оїнові. То була єдина книжка, яку він мав, — зауважила я.

— А може, Енн, то була єдина, яку ти повинна була прочитати, — висловив він припущення.

— Але я її не прочитала. Прочитала, але не повністю. Геть не повністю. Я не прочитала жодного запису далі 1918 року.

— Тоді, можливо, то була та книжка, яку мав прочитати Оїн, — неквапом зауважив він.

— Дівчинкою я благала його відвезти мене до Ірландії. Він відмовлявся. Казав, що це небезпечно, — мовила я.

Від думки про дідуся мені заболіло у грудях. Така вона була, ця втрата. Згадка про нього ні з того ні з сього пробігала повз мене, нагадуючи, що його вже нема і я більше ніколи не буду з ним. Принаймні… таким, як колись, так, щоб ми були такі, як колись.

— Енн, хіба ти можеш поставити це йому на карб? Хлопчик бачив, як ти зникла в озері.

Ми обоє затихли і, згадавши про білу прогалину між нами, підсунулись одне до одного й несвідомо обнялись. Я поклала голову йому на груди, а він міцніше обхопив мене руками.

— Я буду, як Ойшін? — стиха мовила я. — Втрачу тебе, як він утратив Нів? Спробую повернутися до колишнього життя і зрозумію, що не можу, бо минуло триста років? Може, моє старе життя вже щезло — зникли мої історії, моя робота. Все, чого я досягла. Може, я одна зі зниклих, — сказала я.

— Зниклих? — перепитав Томас.

— Ми всі зникаємо. Рано чи пізно час нас забирає.

— Енн, а ти хочеш повернутися? — запитав Томас. Голос у нього був лагідний, але в його важких руках я відчувала напруженість.

— Томасе, а ти думаєш, що я можу вирішувати сама? Я прийшла сюди не з власної волі. То що, коли я не можу вирішувати, піти мені чи ні? — Мій голос був боязкий і тихий: я не хотіла будити роздумами час чи долю.

— Не заходь в озеро, — став благати він. — Якщо ти триматимешся осторонь озера… — Томасів голос поступово затих. — Енн, ти могла б жити тут. Ти могла б жити тут, якщо тобі хочеться. — У його голосі я вчувала тривогу, йому не хотілося просити мене залишитися, хоч я і була впевнена, що він хотів саме цього.

— Чи не найкраще в роботі письменника, в роботі оповідача — це те, що творити й оповідати можна будь-коли і в будь-якому місці, — прошепотіла я. — Мені потрібен лише олівець і трохи паперу.

— Ох, дівчинко, — стиха мовив він, не приймаючи моєї капітуляції, хоча його серце й прискорилося біля моєї щоки. А тоді додав: — Я кохаю тебе, Мангеттенська Енні. Справді. Боюся, що