Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кімната 📚 - Українською

Читати книгу - "Кімната"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кімната" автора Емма Донохью. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 93
Перейти на сторінку:
у свою кімнату, то помічаємо на ліжку маленьку машинку з запискою від Павла. Ма каже, що вона слухала майже таку саму того дня, коли її викрав Старий Нік, тільки ця має картинки, які можна пересувати пальцем, і в її пам’яті не тисячі, а мільйони пісень. Вона встромляє у вуха щось подібне до пуп’янків, а тоді починає кивати в лад музиці, якої я не чую, і тихенько співати про те, що кожного дня їй доводиться перетворюватися на мільйон різних людей.

— Дозволь і мені.

— Ця пісня зветься «Гірко-солодка симфонія». Коли мені було тринадцять років, я слухала її без упину.

Ма встромляє в моє вухо один пуп’янок.

— Надто гучно, — кажу я і висмикую ту штучку з вуха.

— Обережніше, Джеку, це подарунок мені від Павла.

Я й не знав, що то її машинка, а не моя. У Кімнаті в нас усе було спільне.

— Послухай тепер «Бітлз», це їхня стара пісня. Їй, певно, вже років з п’ятдесят. Вона зветься «Все, що тобі треба, — любов». Гадаю, тобі сподобається.

Я розгублений:

— А хіба людям не потрібні їжа й усе інше?

— Еге ж, потрібні, але якщо тебе ніхто не любить, то це дуже погано, — голосно відповідає Ма, гортаючи список пісень пальцем. — Знаєш, науковці провели експеримент з новонародженими мавпочками. Вони забрали їх у матерів і посадовили в клітки поодинці. І знаєш, що вийшло? Вони не виросли як слід.

— А чому вони не виросли?

— Та ні, вони стали великими, проте дуже чудними. А все тому, що їх ніхто ніколи не притискав до грудей.

— Що в них було чудне?

Ма вимикає свою машинку.

— Вибач, Джеку, я не знаю, чому я завела про це мову.

— То що саме в них було чудне?

Ма жує свою губу.

— Вони мали проблеми з головою.

— Як божевільні люди?

Вона киває.

— Вони кусали самих себе і все, що їх оточувало.

Г’юґо порізав собі руки, та не думаю, щоб він себе кусав.

— Чому?

Ма важко зітхає.

— Бачиш, якби вони росли зі своїми мамами, то ті пригортали б їх до грудей, але мавпочки смоктали молоко зі спеціальних трубочок, тож... Як з’ясувалося, любов була потрібна їм не менше за молоко.

— Це погана історія.

— Вибач. Не треба було її розповідати тобі.

— Ні, треба, — кажу я.

— Але ж...

— Я не хочу, щоб були невідомі мені погані історії.

Ма міцно-міцно обіймає мене.

— Джеку, тобі не здається, що я весь цей тиждень поводжуся трохи дивно? — питає вона.

Не знаю, бо все навколо дивне.

— Я роблю дурниці. Знаю, тобі треба, щоб я й далі лишалася твоєю Ма, однак мені треба згадати, як це — бути самою собою, і тому...

А я думав, що вона сама і моя Ма — одна людина.

Я знову пропоную їй піти в Зовні, та вона каже, що дуже втомилася.

— Який сьогодні день?

— Четвер, — мовить Ма.

— А коли буде неділя?

— П’ятниця, субота, неділя...

— Через два дні, як у Кімнаті?

— Еге ж, у тижні всюди сім днів.

— А що ми попросимо принести нам як недільний подарунок?

Ма хитає головою.

По обіді ми сідаємо у фургон з написом «Камберлендська клініка» і виїжджаємо крізь великі ворота в решту світу. Мені цього не хочеться, але ми мусимо показати стоматологові зуби Ма, бо вони й досі болять.

— А там будуть люди, що нам не друзі?

— Лише стоматолог і його помічник, — відповідає Ма. — Усіх інших вони відіслали геть, щоб прийняти тільки нас.

Ми наділи шапки й круті окуляри, однак не стали мастити обличчя кремом проти засмаги, бо шкідливі промені крізь віконне скло не проникають. Ма забороняє мені знімати в машині гнучкі черевики. За кермом фургона сидить шофер у кепці. Гадаю, він німий. На сидінні встановлено спеціальне дитяче крісло, щоб я сидів трохи вище і пасок безпеки не перетис мені горло, якщо фургон раптом різко загальмує. Але тугий пасок мені однаково не до вподоби. Я дивлюсь у вікно і сякаю носа; сьогодні мої соплі вже зелені.

Тротуаром сновигає безліч чоловіків і жінок. Я ще ніколи не бачив стількох людей разом. Цікаво, вони всі справжні чи не всі.

— У деяких жінок таке ж довге волосся, як у нас, — кажу я Ма, — а в чоловіків коротке.

— Ну, в рок-зірок воно теж довге. Але це не правило. Просто так повелося.

— Просто що?..

— Дурна звичка, якої додержують усі. Хочеш, підстрижемо тобі волосся? — питає Ма.

— Не хочу.

— Це не боляче. Коли мені було дев’ятнадцять років, я мала коротку стрижку.

Я хитаю головою:

— Я не хочу втратити своєї сили.

— Що?

— Ну, своїх м’язів, як Самсон.

Ма сміється.

— Дивись, Ма, чоловік підпалює самого себе!

— Він просто прикурює сигарету. Колись я теж курила, — каже Ма.

Я зачудовано дивлюся на неї:

— Навіщо?

— Та я вже й не пам’ятаю.

— Дивись, дивись!

— Не кричи.

Я показую туди, де вулицею йдуть малята.

— Дивись — діти зв’язані одне з одним.

— Вони не зв’язані. — Ма знову наближає обличчя до вікна. — Вони просто тримаються за мотузку, щоб не загубитися. І бачиш, найменші сидять у візочках, по шестеро в кожному. Це, певно, дитячий садок, подібний до того, куди ходить Бронвін.

— Я хочу побачити Бронвін. Відвезіть нас, будь ласка, в той дитячий садок, де діти й моя кузина Бронвін, — прошу я водія, однак він мене не чує.

— Нас уже чекає стоматолог, — каже Ма.

Я виглядаю в усі вікна, але дітей більше не видно.

Стоматолога звуть лікарка Лопес. Коли вона на секунду піднімає свою маску, я бачу, що губна помада в неї багряного кольору. Спочатку вона йде оглядати мене, бо я теж маю зуби. Я лягаю у велике рухоме крісло і дивлюся вгору, широко-широко розтуливши рота. Лікарка просить мене полічити, скільки предметів я бачу на стелі. Там три коти, один собака, дві папуги і...

Я виштовхую з рота якийсь металевий предмет.

— Це просто маленьке дзеркальце, Джеку, бачиш? Я хотіла порахувати твої зуби.

— Їх двадцять, — кажу я їй.

— Правильно, — усміхається лікарка Лопес.

1 ... 63 64 65 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кімната"