Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кімната 📚 - Українською

Читати книгу - "Кімната"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кімната" автора Емма Донохью. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 93
Перейти на сторінку:
— Я ще ніколи не бачила п’ятилітньої дитини, що могла б сама полічити свої зуби. — Вона знову засуває мені в рота дзеркальце. — Хм-м, великий простір, саме в цьому я й хотіла пересвідчитися.

— А чому ви хотіли в цьому пересвідчитися?

— Бо це значить, що... в тебе багато місця для маневру.

Ма доведеться провести багато часу в кріслі, поки з її зуба витягатимуть усяку гидоту. Я не хочу чекати в приймальні, проте Янґ, помічник лікарки, каже мені:

— Ходімо гляньмо, які в нас круті іграшки.

Він показує мені акулу на паличці, що клацає зубами — брязь-брязь, і дзиґлик у формі зуба, але не людського, а велетового, увесь білий, без гнилі. Я розглядаю книжку про трансформерів і ще одну, без обкладинки, про черепах-мутантів, що кажуть наркотикам «ні».

Аж тут до мене доноситься дивний звук.

Янґ загороджує собою двері.

— Гадаю, твоїй Мамуні не хотілося б, щоб...

Проте я пірнаю під його руку і бачу, як лікарка Лопес длубається в зубах Ма якоюсь машинкою.

— Облиште її!

— Усе гаразд, — каже Ма, однак її рот зламаний.

Що ця жінка з нею зробила?

— Йому тут, певно, безпечніше, тож нехай зостається, — каже лікарка Лопес.

Янґ приносить дзиґлик-зуб і ставить його в кутку. Я сідаю і спостерігаю. Це жахливо, та ще жахливіше було б нічого не бачити. Один раз Ма смикається в кріслі і стогне, я встаю, проте лікарка Лопес питає:

— Ще заморозити?

Тоді вона встромляє в рота Ма голку, після чого та знову сидить спокійно. Це триває нескінченно довго, сотні годин. Мені треба висякатися, але шкіра навколо носа почала облазити, тож я просто притискаю хусточку до обличчя.

Коли ми з Ма повертаємося на автостоянку, мені здається, що світло б’є просто в голову. Водій фургона читає газету. Побачивши нас, він виходить і відчиняє нам двері.

— ...аку-у, — каже йому Ма.

Цікаво, вона тепер завжди розмовлятиме неправильно? Як на мене, то ліпше мати хворого зуба, ніж говорити отак.

Усю дорогу назад у клініку я дивлюся, як повз нас пропливають будинки та люди, і співаю пісню про стрічку шосе й безмежне небо.

Зубчик, як і раніше, лежить під нашою подушкою, і я його цьомаю. Треба було віднести його до лікарки Лопес: ану ж вона зуміла б уставити його на місце?

У палаті нас чекає вечеря на таці — бефстроганов зі шматочків м’яса і шматочків чогось схожого на м’ясо, але то гриби. Все лежить поверх м’якого рису. Ма ще не може їсти м’яса. Вона лише ковтає трохи рису, однак розмовляє вже майже правильно. У двері стукає Норін, заходить і каже, що має для нас сюрприз — татусь Ма з Австралії.

Ма, плачучи, схоплюється з місця.

Я питаю:

— Можна мені взяти з собою свій бефстроганов?

— Я можу відвести до вас Джека, коли він поїсть, — пропонує Норін, однак Ма нічого не відповідає і швидко тікає.

— Він справив нам похорон, — кажу я Норін. — Тільки нас у труні не було.

— Рада це чути.

Я ганяю виделкою по тарілці маленькі рисинки.

— Либонь, це був найвиснажливіший тиждень у твоєму житті, — каже Норін, сідаючи поруч зі мною.

Я блимаю на неї й питаю:

— Чому?

— Ну, все довкола таке дивне, і ти, певно, почуваєшся прибульцем з іншої планети?

Я хитаю головою:

— Ніякі ми не прибульці. Ма каже, що ми залишимося тут назавжди, аж до смерті.

— А-а-а, я мала на увазі, що... що для вас тут усе нове.

Коли я доїдаю свою вечерю, Норін відводить мене в кімнату, де Ма сидить, тримаючи за руку чоловіка в кепці. Він схоплюється й каже їй:

— Я вже товкмачив твоїй матері, що не хочу...

Але Ма перебиває його:

— Татусю, це Джек.

Він заперечливо хитає головою.

Але я таки Джек, чи він сподівався на когось іншого?

Він дивиться в стіл, і все його обличчя пітніє:

— Не ображайся.

— Що ти маєш на увазі?

Здається, Ма от-от закричить.

— Я не можу бути в цій кімнаті. Мене від оцього трясе.

— Він не оцей! Він хлопчик, і йому вже п’ять років! — горланить Ма.

— Я не так висловився. Це... це все через зміну годинних поясів. Я зателефоную тобі згодом з готелю, гаразд?

Чоловік, що зветься моїм Дідусем, проходить, навіть не глянувши на мене. Він уже коло самісіньких дверей.

Зненацька лунає гуркіт — це Ма гатить рукою в стіл:

— Ні, не гаразд!

— Добре, добре.

— Сядь, татусю.

Але він стоїть на місці.

— Він — увесь мій світ, — каже Ма.

Хто, її тато? Ні, гадаю, він — це я.

— Звісно, цілком природна річ, — мовить Дідусь, тручи шкіру під очима. — Але досить мені тільки уявити, як та тварюка...

— А, то для тебе було б ліпше, якби я померла й була похована? Він знову хитає головою.

— Тоді навчися жити з цим, — каже Ма. — Я повернулася...

— Це просто диво, — промовляє Дідусь.

— Я повернулася. І не сама, а з Джеком. Отже, сталося два дива. Він кладе руку на дверну ручку.

— Просто тепер... мені тяжко...

— Іншої нагоди не буде, — каже йому Ма. — Сідай.

Але ніхто не ворушиться.

Тоді Дідусь підходить до столу й сідає.

Ма вказує мені на стілець поруч з ним, і я сідаю теж, хоч мені це зовсім не до вподоби. Я розглядаю свої черевики, вони зморщилися по краях.

Дідусь знімає кепку й дивиться на мене.

— Радий зустрічі з тобою, Джеку.

Я не знаю, що чемні люди на таке мають відповідати, тож просто кажу:

— Ласкаво прошу.

Згодом ми з Ма лежимо в Ліжку, і я смокчу в темряві.

— А чому він не хотів мене бачити? Він що, знову обмахнувся, як з нашим похороном? — питаю я.

— Якось так, — тяжко зітхає Ма. — Він думає... він думав, що мені було б ліпше без тебе.

— Деінде?

— Ні, якби ти взагалі не народився. Уявляєш?

Я намагаюся уявити це, але не можу.

— А ти тоді була б Ма?

— Ні, не була б. Тож це тупа ідея.

— А він мій справжній Дідусь?

— Боюся, що так.

— А чому ти

1 ... 64 65 66 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кімната"