Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Розбирайся з ним сам, полководцю, — сіроманець повернувся до виходу.

— Я можу наказати негайно заарештувати тебе, — ударило в спину.

Шляхтич озирнувся. Зміряв старшого брата зневажливим поглядом. Було гидко від думки, що цей самовпевнений зухвалець із гетьманським ланцюгом — його кревний родич.

— Я можу негайно вбити тебе. А твої чоловічки в білому ніяк мені не завадять, — Ярема насолодився переляком в братових очах, після чого завершив розмову: — Не забудь: Пилип Олефір.

І пішов геть.

Чого він сподівався? Вибачення? Каяття? Визнання помилки? Яків давно відсік паростки непотрібних почуттів і припік рану розпеченим золотом гетьманської булави. Життя він бачив інтригою, боротьбою, людей — необхідними ресурсами. Щось справжнє, живе і вразливе, зринало в ньому фантомними болями, і Ярема засвідчив цю рідкісну з'яву при згадці пані Ярової. З іншого боку, міркував собі характерник, все може бути простіше — братові так сильно кортить отримати материнське прощення не через сентимент, а лише тому, що він, пан гетьман, із усією його владою та можливостями, у жоден спосіб не спромігся цього прощення дістати. Утім, просити мамуньо за нього Ярема не збирався, і загадав собі, аби ніколи знову вовча стежка не привела його до старшого брата.

Про Варгана на прощання він нагадав умисно: сподівався, що бодай цю обіцянку виконають. Це було найменше, що Яровий міг зробити для вшанування пам'яті Пилипа. Він досі не зважився прочитати його останнього листа. Брат Варган... Брат, рідніший за кревного, який вмів допомогти влучним словом і прикрити спину в бою, вовчий лицар, що навіть оскаженілого Звіра зміг утримувати достоту стільки, аби використати його перед смертю на користь спільній справі.

Коли тієї ночі до них докотилося відлуння вибуху, Катря та Ярема мовчки перезирнулися. Савка було задрімав, але підскочив, заридав, завив, і крізь його лемент доносилося лише:

— Пітьма! Пітьма!

Катря намагалася заспокоїти його, але Павич видерся і втік до Пилипової кімнати, де знепритомнів.

Повернувся Северин. Повернувся зі смарагдом — трофейним, на доказ убивства. Катря довго тримала чоловіка в обіймах.

— Варган? — спитав Ярема тихо.

— Все минуло так, як він задумав.

У скорботі вони зустріли світанок нового дня, першого дня без брата Варгана. Савка отямився, але більше не плакав, просто сидів на ліжку і розхитувався, втупившись у мотанку на долонях.

Василь, якого навіть вибух не розбудив, дізнався про новину, приніс бандуру і заходився грати думи. Тужливі мелодії линули, розчинялися, повторювалися, наповнюючи хатину смутком. У німому вшануванні промайнув день.

А потім почалося визволення міста.

— Перепрошую, пане, ви у справі?

Василь лишився у гетьманському палаці — Яків, згадавши поетичний дар кобзаря, тимчасово відсторонив його від шпигунства, надав кімнату і розпорядився створити епічну думу про визволення Києва, заборонивши покидати стіни палацу до виконання наказу. Ярема побажав Матусевичу творчих успіхів і подякував за допомогу, на що кобзар махнув рукою і пообіцяв увіншувати Пилипів подвиг (про це він хотів скласти окрему думу, навіть якщо її заборонять). На тому й розпрощалися.

— Пане?

Служник очікував на відповідь, повсякчас ковзаючи поглядом по клямрах.

— Передайте Зіновію, що до нього прибув Ярема Яровий.

Ім'я справило враження, про що свідчили розширені зіниці, але служник незворушно продовжив допит:

— Пан Чарнецький очікує вашого візиту?

— Ні. Але це термінова справа.

Служник попросив чекати біля брами. Та не довелося: за хвилину його з поклоном провели на подвір'я.

Тут ожили непрохані спогади: наїжджає загін у чорних одностроях із білими хрестами, звучить нетривала розмова, гахають постріли і тіло охоплює ядучим болем, присмерк ковтає очі, він падає, летить у темряву, помічає тоненьку червону нитку й хапається за неї, стискає, долоні ріже до м'яса, але він не відпускає, бо інакше нездоланна темрява остаточно поглине його, чує шепіт брата Щезника, бачить...

— Кого я бачу! — Зіновій Чарнецький із широкою усмішкою крокував назустріч. — Друже мій, ти живий!

— Дякую, що прийняв мене, Зіновію.

— Я радий бачити тебе, Яремо.

Дипломат мав такий же вигляд, як і під час їхньої першої зустрічі в Чернівцях: вишукане вбрання, свіже обличчя, легкий парфум — ідеал шляхтича. Характерник уже й забув, коли сам востаннє так виряджався.

— Радий? Попри те, як ми розпрощалися? — Малюк усміхнувся. — Принагідно перепрошую за той розгардіяш.

— Ти про ніч, коли на вас фанатики напали? — Зіновій махнув руками. — Забудь. Ми тут, авжеж, перелякалися, коли почався бій, але потім щось сталося... Всі раптом поснули! А коли прокинулися — з воріт останнього мертвяка виносять, лишалося тільки кров відмити.

Чарнецький скривився, наче вступив у лайно.

— Але це все ніщо порівняно з навалою. Я давно покинув Київ і ось тільки-но прибув, аби перевірити, що з будинком — чи пограбували, чи, не дай Боже, спалили...

— Я заберу небагато часу.

— Е, ні! Я саме збирався обідати, і ти складеш мені компанію! Споживати скінчимо — тоді про справу й поговоримо. Ох, друже мій, — Зіновій повів Ярему всередину. — Твоє обличчя збурює стільки спогадів! О, Князівство, що то була за втіха! Теплі прийоми, безкінечні вистави, довгі переїзди, і, нарешті, божевільний морський вояж! Ох, це одна з найкращих історій, що зі мною траплялися. Хоча, зізнаюся відверто, я запам'ятав тебе з двома очима.

— Одне я втратив на твоєму ґанку, — відповів Ярема. — Якщо слуги раптом його знайдуть, надішли мені.

Зіновій вишкірився.

— Хіба за сотню дукачів! Стільки за твою голову давали?

— І зараз дають, та щось ніхто не квапиться арештувати, — характерник ляснув себе по пасках. — Навіть на клямри ніхто не крикне «бісівський вовкулака!».

У домі затято чистили, шкребли і відмивали. Приємно пахло свіжими квітами, однак порожні стіни з темними квадратами прибраних картин мали гнітючий вигляд.

— Маєш застарілі відомості, друже мій. Обережно, тут слизько! Після Темуджинової смерті нікого з сіроманців більше не розшукують, усі нагороди за ваші