Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Тут уже він мав рацію. Поки вся сім я спала (сьогодні ж була субота), я окупувала ванну, перепробувавши мільйон шампунів, гелів для душу, лосьйонів для тіла і навіть намазюкавшись кремом проти зморщок, який належав моїй мамі.　

— Дай-но вгадаю: життя прекрасне, і ти почуваєшся — ха- ха! — наче вдруге на світ народилася, — зауважив Ксемеріус, поки я крутилася перед дзеркалом, вибираючи, що б його вдягнути.　

— Точно! Знаєш, я ніби дивлюся на життя зовсім іншими очима…　

Ксемеріус пирхнув.　

— Ти, певно, гадаєш, що геть усе зрозуміла, а насправді це всього лише гормони. Сьогодні ти на сьомому небі від щастя, а завтра будеш рюмсати, — під’юджував він. — Дівчата, що й казати! Наступні двадцять, а то й тридцять років так буде без кінця-краю. Ну а потім клімакс. Хоча в тебе, можливо, й ні. Хіба буває у безсмертних панянок криза середнього віку?　

Я обдарувала його стриманою посмішкою.　

— Знаєш що, маленький буркотуне, ти…　

Мою лекцію урвав телефонний дзвінок. Леслі цікавилася, о котрій ми побачимося, щоб робити костюми марсіан для вечірки в Синтії.　

Вечірка! У мене просто в голові не вкладалося, як вона могла думати зараз про такі речі.　

— Знаєш, Леє, я не впевнена, чи взагалі туди піду. Стільки всього сталось і…　

— Ти мусиш піти! І ти підеш, — тон Леслі не терпів жодних заперечень. — Бо вчора ввечері я домовилася про компанію. Якщо все зірветься, мені буде страх як незручно.　

Я застогнала.　

— Сподіваюся, цього разу ти не заангажувала свого жахливого кузена і його друга-пердуна? — Подумки я знову побачила нас у дурнуватих мішках для сміття. — Минулого разу ти пообіцяла мені, що це більше ніколи не повториться. Тобі ж не потрібно нагадувати той випадок із шоколадом…　

— За кого ти мене маєш? Я ніколи не повторюю своїх помилок, ти ж знаєш! — Леслі замовкла, а потім байдужим тоном правила далі: — Учора дорогою до автобусної зупинки я розповіла про вечірку Ґідеону. І він люб’язно зголосився нас супроводжувати. — Тут запала невелика пауза. — Він і його молодший брат. Тому ти не можеш просто так відступити.　

— Лес! — Звісно, у Ґідеона не залишалося вибору. Леслі була справжнім майстром переконання. Певно, Ґідеон узагалі не втямив, що сталося.　

— Ти ще мені за це подякуєш, — захихотіла Леслі. — А зараз повернімося до костюмів. Я вже вибрала зелений друшляк і повстромляла в нього кулькові ручки — грандіозний вийшов капелюх. Якщо хочеш, можу залишити його тобі.　

Я застогнала.　

— Боже мій! Ти що, справді просиш мене прийти на наше перше побачення з Ґідеоном у пакеті для сміття і з друшляком на голові?　

Леслі трохи завагалася.　

— Але ж це мистецтво! До того ж це весело. І безкоштовно, — пояснила вона. — Крім того, він так у тебе втюрився, що йому начхати, у що ти вдягнута.　

Я вже зрозуміла, що треба діяти більш витончено.　

— Добре, — сказала я здаючись. — Якщо ти так хочеш, ми таки підемо на цю вечірку в костюмах марсіан. Ти реально крута дівчина, бо тебе не хвилює, чи вважає Рафаель дівчат у зеленому сміттєвому пакеті і друшляку зі щупальцями на голові сексуальними. Танцюючи, ти шарудітимеш і почуватимешся як… як справжній сміттєвий пакет. А легкий хімічний аромат пакета… Тим часом Шарлотта у своїй ельфовій сукні пропливатиме повз нас і пускатиме свої шпички…　

Леслі замовкла рівно на три секунди. Відтак процідила:　

— Так, мені це справді по цимбалах…　

— Гаразд, бо інакше я давно б уже запропонувала тобі попросити одяг у мадам Россіні — вона позичить нам будь-який зелений костюм: сукні з фільмів із Ґрейс Келлі та Одрі Хепберн. Танцювальні костюми золотих двадцятих років, у яких можна танцювати чарльстон. Або бальні сукні з…　

— Та годі, годі, — пробурчала Леслі. — Я здалася вже на Ґрейс Келлі. Давай забудемо про сміттєві пакети. Як ти гадаєш, мадам Россіні вже прокинулася?　

— Ну як я? — покрутилася перед нами мама. Вона вже тричі перевдягнулася, бо сьогодні зранку їй зателефонувала місіс Дженкінс, секретарка Вартових, і попросила її супроводити мене в Темпл на елапсацію.　

— Так і вабиш очі, — сказала я, навіть не глянувши.　

Лімузин ось-ось мав з’явитися з-за рогу. Цікаво, чи приїде Ґідеон, щоб забрати мене? Чи чекатиме мене в штабі? Учорашній вечір так невчасно обірвався. Ми стільки всього мали сказати одне одному.　

— З вашого дозволу зауважу, що блакитна сукня личить вам значно більше, — зронив містер Бернард, якраз змітаючи в холі пиляку з картин величезним пір’яним віничком.　

Мама прожогом помчала нагору.　

— Правда ваша, містере Бернард! Це надто пишне та елегантне вбрання для середини суботнього дня. Хтозна, чи не вирішить він, що я так вирядилася задля нього.　

Я докірливо посміхнулася містеру Бернарду.　

— Ви впевнені, що мали на увазі саме це?　

— Вона сама запитала, — карі очі за товстою совиною оправою хитро мені підморгнули. Відтак містер Бернард виглянув у вікно. — А ось і лімузин. Може, попередити їх, що ви трохи забарилися? До блакитної сукні складно дібрати відповідне взуття.　

— Я сама це зроблю! — крикнула я, підхопивши на плече сумку. — До побачення, містере Бернард. І подбайте, будь ласка, про самі-знаєте-кого.　

— Певна річ, міс Ґвендолін. Самі-знаєте-хто навіть близько не підійде до самі-знаєте-чого. — І з ледь помітною усмішкою містер Бернард знову взявся до роботи.　

Та Ґідеона в лімузині й близько не було. Але натомість сидів містер Марлі, який відчинив переді мною дверцята, щойно я вийшла. Його обличчя, схоже на місяць, було таке ж перелякане, як останніми днями. А може, й трохи більше. І на моє бурхливе: «Ну хіба не чудовий весняний день?» містер Марлі просто промовчав.　

— А де місіс Грейс Шеферд? Мені було доручено відвезти її в Темпл разом із вами.　

— Звучить так, ніби ви доправляєте її на судовий процес, — сказала я. Ох, якби ж то я знала, наскільки я маю слушність, тоді б мій настрій не був таким піднесеним.　

Коли мама нарешті вийшла, ми покотилися лондонськими вулицями. Ми простояли лише в трьох заторах і вже за п’ятдесят хвилин були на місці. Я вкотре загадалася над питанням, чому ми не скористались метро.　

Біля входу в штаб нас привітав містер Джордж. Я помітила, що він значно серйозніший, ніж зазвичай, а його посмішка дещо силувана.　

— Ґвендолін, містер Марлі проведе тебе вниз для елапсації. А вас, Ґрейс, очікують у Драконячій залі.　

Я запитально подивилася на маму.　

— Що' їм від тебе треба?　

Мама знизала плечима, але одразу напружилась.　

Містер Марлі дістав чорну шовкову пов’язку.　

— Ходімо, міс, — сказав він і було