Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Сьогодні в нас дуже щільний графік. Хронограф я вже налаштував.　

Я підбадьорливо посміхнулася мамі і спотикаючись побігла слідом за містером Марлі вниз сходами. Той припустив семимильними кроками, як завжди, мимрячи собі під носа. Повернувши за ріг, ми мало не збили з ніг Ґідеона, але він вчасно відскочив.　

— Доброго ранку, Марлі, — лінькувато кинув він, поки містер Марлі, вочевидь запізнюючись, кумедно тупцяв на місці.　

Моє серце закалатало, бо Ґідеон розплився в широкій посмішці, помітивши мене, такій само широкій, як східна дельта Гангу (щонайменше!).　

— Привіт, Ґвен, як спалося? — лагідно мовив він.　

— Що ви тут досі робите? Ви давно мали бути в ательє мадам Россіні й переодягатися, — пробурмотів містер Марлі. — Сьогодні у нас справді щільний графік, а операція «Чорний Турмалін і Са…»　

— Ідіть, куди йшли, Марлі, — миролюбно сказав Ґідеон. — Я сам приведу Ґвенні за кілька хвилин. А потім уже мерщій перевдягнуся.　

— Ви не маєте пра… — почав містер Марлі, та раптом приязнь з обличчя Ґідеона як водою змило, воно стало таким холодним, що містер Марлі ввібрав голову в плечі. — Але не забувайте про чорну пов’язку, — лише додав він, потім передав її Ґідеонові й сягнистим кроком подався геть.　

Ґідеон, не дочікуючись, поки Марлі зникне з поля зору, притягнув мене до себе й міцно поцілував у губи.　

— Я так за тобою скучив.　

Я була вельми рада, що поруч немає Ксемеріуса, бо я прошепотіла: «Я за тобою теж» і, оповивши його шию руками, пристрасно поцілувала у відповідь. Ґідеон притиснув мене до стіни, і відірвалися ми одне від одного лише після того, як зі стіни гепнулася картина. Це був пейзаж, написаний олією, — вітрильник, який бореться з хвилями в бурхливому морі. Відсапавшись, я спробувала повісити картину назад на цвях.　

Ґідеон мені допоміг.　

— Я хотів зателефонувати тобі ще вчора ввечері, але потім подумав, що твоя мама має слушність — тобі край треба виспатися.　

— Так, мені й справді це було необхідно.　

Я сперлася спиною на стіну і посміхнулася йому.　

— Я чула, що сьогодні ввечері ми разом ідемо на вечірку.　

Ґідеон засміявся.　

— Так, побачення двох пар одночасно. Мій молодший брат Рафаель був у захваті, особливо коли дізнався, що це ідея Леслі, — він попестив мене по щоці. — Я трохи інакше уявляв наше перше побачення, але твоя подруга — майстер переконання.　

— До речі, вона встигла тебе попередити, що на цю вечірку треба підготувати костюм?　

Ґідеон стенув плечима.　

— Мене більше нічим не здивуєш, — кінчики його пальців ковзнули по моїх щоках до шиї. — Учора ввечері нам треба було ще стільки… о-о-о… обговорити, — він кахикнув. — Мені кортить дізнатися все про твого дідуся і як, чорт забирай, ти влаштувала цю зустріч. Точніше коли? І що там з книгою, з якою Леслі носиться як із писаною торбою?　

— О, «Анна Кареніна»! Я принесла її тобі, хоча Леслі вважає, що ми маємо зачекати, поки не впевнимося, що ти справді на нашому боці, — я потяглася до сумки, та її не було. Я роздратовано цмакнула. — Чорт! Мама прихопила сумку, виходячи з машини.　

Тим часом звідкись долинула мелодія пісні «Nice guys finish last»[51]. Я мимоволі розсміялася.　

— Це що?..

— А… так. А що, не підходить? — Ґідеон вийняв із кишені свій телефон. — Ну, якщо це Марлі, я йому… О! Це мама, — він зітхнув. — Вона підшукала Рафаелю інтернат і хоче моєї допомоги, щоб я переконав його перейти туди. Я їй потім відповім.　

Та телефон не вгавав.　

— Поговори з нею. А я тим часом збігаю по книгу, — запропонувала я і помчала коридором, не чекаючи його відповіді. Містер Марлі, певно, місця собі не знаходив у підвалі, але зараз мене це не обходило.　

Двері в Драконячу залу були прочинені, і я ще здаля почула схвильований мамин голос.　

— Це що, допит? Я вже все вам пояснила: я хотіла захистити свою дочку і сподівалася, що ген успадкувала Шарлотта. Більше мені нема чого сказати.　

— Прошу сідати, — я безпомилково впізнала містера Вітмена за тоном, яким він звертався до неслухняних школярів.　

Почувся стукіт стільців і кахикання учасників розмови. Я повільно підкралася ближче.　

— Ґрейс, ми тебе попереджали, — крижаним голосом мовив Фальк де Віллерз. Певно, зараз мама витріщалася на свої туфлі, загадуючись, навіщо, хай йому чорт, вона доклала стільки зусиль, вибираючи сьогодні вбрання. Я притулилася спиною до стіни біля одвірка, щоб краще чути.　

— Як же нерозумно було з вашого боку сподіватися, що ми не докопаємося до правди, — похмуро сказав доктор Вайт.　

Мама як у рот води набрала.　

— Учора ми з’їздили в Котсволдз, де відвідали таку собі Дон Геллер, — мовив Фальк. — Тобі це ім’я знайоме, чи не так?　

Мама нічого не відповіла, тому він правив далі:　

— Це сповитуха, яка допомагала з’явитися на світ Ґвендолін. Недавно ти сплатила кредиткою за оренду її літнього будиночка, тож я думав, що ти згадаєш її набагато швидше.　

— О Боже, що ви зробили з бідолашною жінкою? — нарешті озвалася мама.　

— Звісно, нічого. Що ви собі уявили! — це був містер Джордж.　

А містер Вітмен з ноткою сарказму докинув:　

— Певно, вона вважала, що ми почнемо проводити над нею сатанинські ритуали. Вона зчинила справжню істерику і знай хрестилася. А коли побачила Джейка, то зомліла.　

— Та я лише хотів уколоти їй заспокійливе, — пробурчав доктор Вайт.　

— Але зрештою вона оговталася і ми з нею сяк-так поговорили, — розповідав Фальк де Віллерз. — І вона розповіла нам цікаву історію про ту ніч, коли народилася Ґвендолін. Цікаву та похмуру. Безтурботну наївну сповитуху викликали до працьовитої дівчини, яка переховувалася в маленькому літньому будиночку в Даремі від переслідувань якоїсь сатанинської секти. Жорстока секта, зациклена на нумерологічних ритуалах, налаштована не тільки проти цієї дівчини, а й проти її дитини. Сповитуха не знала напевно, що очікує бідолашного пуцьвірінка, тож фантазія її розігралася. Серце вона мала добре, а сума, яку їй обіцяли, була доволі значна, — до речі, Ґрейс, цікаво, де ти дістала такі гроші, — отож вона підробила дату в свідоцтві про народження дитини, після того як допомогла матері привести її на світ. І присягнулася, що нікому про це не розповість.　

У залі ненадовго запанувала мертва тиша. Потім мама зухвало відповіла:　

— То й що? Це збігається з тим, що я вам казала.　

— Так, спочатку ми теж так думали, — кинув містер Вітмен. — Але потім натрапили на