Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

Львова, населення міста нараховувало 160 тис. євреїв, 140 тис. поляків і 70 тис. українців. Після початку операції «Барбаросса» кількість євреїв у Львові значно побільшала за рахунок значного числа єврейських біженців з територій II Речі Посполитої[866]. Серед німецьких частин, що входили в місто, був і український батальйон «Нахтігаль», підрозділ 1-го батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург 800»[867]. Під час вступу до Львова солтати цього батальйону вигукували гасло «Слава Україні!» Жителі міста вітали їх з ентузіазмом[868]. Львів’яни були дуже схвильовані, побачивши українців у німецькій формі. Коли батальйон прибув на площу Ринок, люди не тільки вітали солдатів квітами, а й ставали на коліна і молились[869]. В екстазі «Української національної революції» українці почали називати «Нахтігаль» «батальйоном Степана Бандери»[870].

О 20:00 30 червня 1941р. в залі засідань товариства «Просвіта» (іл. 121) відбулося проголошення відновлення Української Держави. Збори оголосили як акт визволення[871]. ОУН(б) планувала здійснити проголошення у величній будівлі державного театру, але на той час його вже реквізувала німецька армія[872]. Степан Бандера (найважливіша постать революції) не зміг особисто бути присутнім на церемонії, оскільки, за словами Стецька, 29 червня 1941р. його «ув’язнили» німці[873]. Незадовго до початку операції «Барбаросса» RSHA видало директиви, які забороняли Бандері з’являтися на «нових окупованих територіях»[874]. Після Другої світової Лебедь заявив, що Бандера у цей час залишався на Холмщині і вже звідти координував «Українську національну революцію»[875]. Тому проголошення взяв на себе представник Бандери Ярослав Стецько. Під час виступу у залі «Просвіти» він прагнув висловити не тільки національну волю, а й врахувати інтереси Німеччини. Стецько зачитав привітання від імені Бандери, а згодом й офіційну заяву: «Волею українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України»[876].

У декларації також говорилося, що незалежна українська влада гарантуватиме порядок українському народові. Українська держава, проголошена в Західній Україні, згодом буде підпорядкована владі в Києві «і буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації» (іл. 119)[877].

Декларація ОУН(б) нагадувала текст декларації усташів від 10 квітня 1941р. Як і державу ОУН(б), державу усташів проголосив заступник вождя, Доглавник Славко Кватерник, а не особисто Поглавник Павелич. Кватерник, однак, не зайшов так далеко, як Стецько, і в тексті відозви не згадав імені Гітлера. Він посилався тільки на «волю наших союзників»: «Народе Хорватії! Боже Провидіння, воля наших союзників, вікова боротьба хорватського народу, нашого самовідданого Poglavnika Анте Павелича і руху усташів всередині країни і за її межами визначили, що ми сьогодні, напередодні Воскресіння Сина Божого, також станемо свідками воскресіння нашої хорватської держави»[878].

Виступ Стецька, згідно з протоколом Українських Національних Зборів, кілька разів переривали аплодисментами. Від імені ГКЦ на зборах був присутнім єпископ Йосип Сліпий, а від імені батальйону «Нахтігаль» — священик Іван Гриньох, вбраний у форму абвера. Збори завершилися відданням вітальних почестей (салютів) Степанові Бандері, Адольфу Гітлеру та митрополиту Андреєві Шептицькому, а також виконанням державного гімну «Ще не вмерла Україна»[879].

Цей урочистий захід, хоча із запізненням, також відвідали два німецькі офіцер — Ганс Кох і Вільгельм Ернст Ейкерн. Кох сказав, що він вітає таку подію, але тільки в тій її частині, яка святкує звільнення від більшовиків, а не в частині проголошення держави. Офіцери нагадали присутнім, що війна триває і що зараз не на часі створювати державу, оскільки єдиною людиною, яка може вирішити, бути чи не бути українській державі, є Адольф Гітлер[880].

Церемонію проголошення транслювали (українською та німецькою мовами) на хвилях «Радіостанції Євгена Коновальця»; для цього оунівці скористалися обладнанням, яке після відступу радянських військ захопив батальйон «Нахтігаль». Наступного дня об 11:00 трансляцію повторили у записі[881]. В одній з програм запрошений до студії солдат емоційно розповідав про своє прибуття до Львова і про братерські стосунки між німцями та українцями, особливо між їхніми вождями. Він також виконав німецьких та українських пісень, після чого розповів про створення «українського вермахту»[882]. ОУН(б) також ознайомила радіослухачів з пастирським листом, написаним главою ГКЦ митрополитом Шептицьким, який заявив, що уряд Стецька й українська держава виникли з волі Божої і що «побідоносну німецьку армію витаємо, як освободительку від ворога». У тому ж листі «українському народові» Шептицький також заявив, що він підтримує плани ОУН(б) щодо утворення держави і, що примітно, він не схвалює етнічного насильства: «Від уряду [Стецька], ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднили би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належить»[883]. Одним із ораторів ОУН(б) 1 липня 1941-го був Гриньох. 30 червня він разом зі Стецьком відвідав Шептицького і дістав від митрополита «згоду і благословення» на проголошення держави[884].

1 липня 1941р., коли Гриньох та солдати з «батальйону Степана Бандери» виконували по радіо німецькі та українські воєнно-революційні пісні, в місті стався погром. Німці й українська міліція, створена і контрольована ОУН(б), масово вбивали євреїв і підбурювали до таких дій місцеве населення[885].

30 червня 1941 р. у внутрішньому дворі резиденції митрополита (на Святоюрківській горі у Львові) сформували підрозділи міліції. Керував процесом Іван Равлик, який разом зі Стецьком і місцевими членами ОУН(б), приїхав до Львова у складі другої похідної групи[886]. У перші дні важливу роль в організації міліції також відігравали Богдан Казанівський і Омелян Матла[887]. (У минулому вони обидва сиділи у в’язниці та зазнали тортур з боку НКВС[888]. У своїх післявоєнних мемуарах Казанівський писав, що в катівнях НКВС він думав про Бандеру, який свого часу, «прикутий до стіни в [польській] темниці понад рік, позбавлений теж сну, не здався»)[889]. Кадри для керівництва міліції також підбирав Шухевич, український командир батальйону «Нахтігаль». Вранці 30 червня він вирушив зі своїм підрозділом батальйону «Нахтігаль» у собор Св. Юра, де разом з Казанівським закликав присутніх до «революційних дій» і у той же час повідомив їм про те, що сьогодні ОУН(б) проголосить українську державу[890]. За словами Ганса Йоахіма Бейєра, оберштурмфюрера СС і члена штабу айнзацгрупи С, з 2 липня львівська міліція (згодом — українська поліція) перебувала в підпорядкуванні