Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Даша час від часу підстрибувала і вигукувала щось російською. Можливо, це було: «Та йди вже нарешті!», бо Єгоров усміхнувся і вийшов із номера.

Хоча мій страх щодо викрадача з Ґранд-готелю значно послабився, я все одно зачинила за ним двері на засувку, а потім ще й на дверний ланцюжок. Можливо, мій колишній підозрюваний стоїть зараз разом з іншими на привітанні з шампанським, уперто витріщаючись на кольє Стелли Єгорової. Вона ж думатиме, що він якийсь маніяк.　

Окрім того, я перевірила, чи зачинені всі вікна і двері. Даша тим часом зістрибнула з ліжка і притягла мавпу і книжку з малюнками. Книжка була написана кирилицею, та це не мало значення. Ми всілися поруч на ліжку, розглядали картинки й розповідали одна одній історії російською і англійською. Деколи я вдавала, ніби Алексей видає кумедні мавпячі звуки, і тоді Даша заходилась щирим дзвінким сміхом.　

Посеред нашої чудесної забави в двері подзвонили.　

Не в усіх номерах двері були обладнані дзвінком, лише у великих люксах. І дзижчав він дуже немелодійно, так ніби у стіні заховався непривітний швейцар, котрий хотів вберегти свої володіння від будь- яких відвідувачів.　

Я навшпиньках підбігла до дверей і зазирнула у дверне вічко.　

За дверима стояла пані Людвіг у банному халаті й навіть через вічко було помітно, що вона плакала.　

Я поспіхом відчинила двері.

— Заради всього святого, що трапилося? Ви ж мали вже давно бути внизу на привітанні з шампанським.　

Пані Людвіг шморгнула носом.　

— Дякувати Богу, ви тут, моя люба. Бо я вже не знала, куди мені йти.　

Я затягнула її у номер і знову замкнула двері, включно із засувкою та ланцюжком.　

— Щось із паном Людвігом? — запитала я.　

Даша стурбовано заглядала на нас із ліжка, хоч нічого й не розуміла.　

— Ні, — сказала пані Людвіг і витерла носа об рукав свого халата. — Він на мене чекає. Внизу біля сходів, як і обіцяв. Але…　

— Що ж сталося? — У неї був такий жалюгідний вигляд, що захотілося її обійняти.　

— Сукня, — шморгнула пані Людвіг і розв’язала пояс халата. — Я вже все пробувала, але сама ніяк її не застебну.　

— І це все? — полегшено зітхнула я.　

Моя уява малювала всі можливі жахливі сценарії, починаючи з пана Людвіга, у якого саме цього дня міг статися серцевий напад.　

— Ну, з цим ми впораємось. Покажіть-но мені.　

Під халатом була прикрашена блискітками чорна вечірня сукня, котра на спині мала довжелезний замок, який самотужки було надзвичайно важко застебнути. Краї замка зяяли далеко один від одного.　

Обережно його застібаючи, я промовила:　

— Цього не подужала б навіть людина-змія. З таким довгим замком кожному знадобиться допомога. Ось так! Готово. Ви виглядаєте, як справжня принцеса.　

Даша простягнула пані Людвіг серветки зі столика і прощебетала щось російською перед тим, як повернутися на ліжко і заритися в подушки.　

Пані Людвіг знову сяяла:　

— Яка добра дитина. І ви також! Пробачте, я так рознервувалась. У мене ще такого не було.　

— Я вас розумію. Чекати багато років на цю мить, а тут замок почав заїдати. — Я ласкаво їй усміхнулася.　

Я вже не могла дочекатися, коли ж дідусь Трістана нарешті повідомить їй справжню вартість персня, що був зараз у неї на пальці. Та щасливішою, ніж у цей момент, вона вже напевне не буде.　

— А тепер тільки вниз, пан Людвіг чекає!　

Проте пані Людвіг не квапилась. Вона розглядала великими допитливими очима кімнату, а тоді пройшлася до ліжка, перекинувши свій халат через руку.　

— То це і є панорама-люкс. Ох і великий! А скільки вікон… Але штори такі ж, як і в нас. А де ж маленький песик?　

— Він проводить свій танцювальний вечір разом із мопсом фон Дітріхштайнів із кімнати 301, — сказала я.　

— О, яке золотко. — Пані Людвіг від усієї душі посміхнулася Даші. — Хтось виглядає вже таким утомленим. Тобі можна спати в ліжку тата й мами? Я завжди дозволяла це своїм дітям. Це твоя мавпочка?　

Вона погладила Дашу по голівці, а тоді піднялася, глибоко вдихнула, ніби хотіла зібрати на цей вечір усю свою мужність у кулак.　

Я хотіла сказати щось підбадьорливе, коли в двері постукали.　

Пані Людвіг злякано зіщулилася.　

— Хто це?　

— Не маю поняття, — сказала я і знову подріботіла до дверного вічка. За дверима стояв Бен і застібав смокінг.　

— Це Бен Монфор, — сказала я, відкриваючи всі замки.　

— Боже милосердний. — Пані Людвіг мнула в руці серветку. — Оце він здивується, коли побачить мене. Не хочу, щоб вас покарали через те, що впустили мене.　

— О, та він зрозуміє, — запевнила я її, поки відчиняла двері Бенові.　

— Ось ви де, — сказав він, коли побачив пані Людвіг. — Ваш чоловік ходить сходами вгору-вниз…

— У мене виникла одна жіноча проблемка, але ця юна панна мені з готовністю допомогла її розв’язати. — Пані Людвіг знову глибоко вдихнула. — Ну тоді я… тримайте за мене кулаки.　

Я не стрималась і поцілувала її в щоку.　

— Це ваш вечір, — сказала я. — І він буде справді прекрасним.　

— А що за жіноча проблема у вас була? — захотів дізнатися Бен, коли я зачиняла двері за пані Людвіг на всі замки.　

— У неї на сукні не застібався замок. — Я була занадто розчулена, аби вмикати холодний тон. Я подивилася на ліжко і побачила, що Даша вже певно заснула, лежачи зверху на покривалі. Її тато мав рацію, це сталося досить швидко. Я обережно підсунула подушку їй під голову й накрила.　

— Чим можу тобі допомогти? — тихо запитала я Бена.　

— Я подумав — зайду дізнаюся, як у тебе справи. — Він підняв мавпочку Даші, що лежала на підлозі.　

— А-а, бо я думала, ти прийшов показати, як класно ти виглядаєш у смокінгу.　

Він і справді класно виглядав. А я раптом відчула себе Попелюшкою у своїй уніформі покоївки.　

Добре, що хоча б мій прищ за ніч зійшов, ніби його й не було. Павел приклав до нього вчора грушеву самогонку зятя старого Стакі. Та штука виявилася чудодійною. А непривабливу гривку я забрала з чола, прищепивши заколками.　

— Дякую, — сказав Бен і злегка почервонів. — Ти теж виглядаєш досить класно, Фанні.　

Тепер мені хотілося єхидно посміхнутись.　

— Ага, так, ці бабусині компресійні колготки просто мегарозкішні.　

— Ти завжди класно виглядаєш, і байдуже, що на тобі. — Бен прокашлявся. — Це я серйозно. Ти… Ти така… — Він замовк.　

Я зачекала кілька секунд, а тоді запитала:　

— Хіба ти не мав бути вже давно внизу? Вальс може початися будь-якої хвилини.　

Бен кивнув.　

— Так. Я просто хотів