Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

А тоді в залі зазвучали скрипки.　

— Заради Бога, — сказала я. — Що б ти не мав мені сказати, краще відклади це на потім. Твій тато тебе вб’є, якщо ти зараз же не з’явишся внизу.　

— Ага, — пробурмотів він дорогою до дверей. — Це правда. — Він озирнувся. — Можливо, я потім ще раз зайду.　

І тоді він поквапився геть. А я почувалася тепер значно краще. Окрилена, я замкнула двері на всі замки.

23

Як сповістив електронний будильник на нічному столику, Бен нічого не встиг пропустити. Коли він ішов, була чверть на восьму — оркестр тоді, мабуть, просто розігрівався. Або скрипки мали завдання відірвати гостей від шампанського і гала-вечері й заманити їх до бального залу. В усякому разі, минуло ще десь півгодини, поки все справді почалося. Я зрозуміла це по тому, що стало тихіше і в мікрофон заговорила Мара Матеус.　

Як на лихо, звідси неможливо було розібрати, що саме вона говорила. Тут були занадто товсті стелі, але ж я вмію фантазувати, і цього цілком достатньо. А коли в мікрофон зазвучав дзвінкий чоловічий голос, мені одразу стало зрозуміло, що це Роман Монфор звертається зі своїм лицемірним привітанням до гостей, котрі, звичайно, незважаючи на це, усміхаються і плескають. Але можливо, йому вдалося приховати одну маленьку деталь, а саме — що це буде останній новорічний бал за традицією його найулюбленіших прародичів.　

Даша міцно спала. Маленькій донечці олігарха не заважали ані гул голосів, що долинав аж сюди, ані музика, ані підсилені мікрофоном голоси Мари Матеус і Романа Монфора. Вона була просто чарівною, лежачи посередині великого ліжка, кучері легко розтріпані, маленькі рученята розпростерті.　

Я поклала мавпочку поруч із нею і подумала, що з радістю примостилась би біля неї з іншого боку. Та, на жаль, це ліжко було не моє, а наших VIP-гостей. І якщо Віктор Єгоров заскочить до нас, він не повинен бачити, що я сплю, пускаючи слину на його подушку. Тож я сіла на диван навпроти, сердита сама на себе за те, що так серйозно сприйняла повчання панні Мюллер про заборону мобілок під час роботи. Інакше я б могла зараз переписуватися з Делією, замість того щоб нудитися. На нічному столику було кілька книг, як я припустила, з боку Віктора Єгорова, та вони, як і книжечка Даші, були російською.　

Унизу настав момент святкової тиші, а тоді одночасно зазвучали ріжки, флейти і струнні. Залунали перші звуки вальсу «На прекрасному блакитному Дунаї», тихо і промовисто. Водночас у моїй голові виникали одна за одною картинки. Розкішне світло люстр мерехтить на паркеті, Бен виводить Ґретхен під звуки перших тактів вальсу на танцювальний майданчик. Тепер він кладе свою руку їй на талію і серйозно дивиться їй у вічі. І далі звучить відомий мотив у ритмі три чверті й музика жвавішає — вони починають кружляти… раз-два-три… раз-два-три… її прекрасна сукня розгойдується довкола неї, а вона йому щасливо посміхається…　

У двері постукали. Досить настирно. А тоді подзвонили. Моя перша думка була, що Бен залишив Ґретхен посеред танцю і повернувся до мене. Та я відразу ж відкинула її дорогою до дверей. Швидше за все, це Віктор Єгоров прийшов подивитися на свою донечку.　

Проте крізь вічко я побачила не кого іншого, як пані Людвіг, котра розпачливо крутила в руках свою декоровану блискітками сумочку.　

Заради Бога, що ж знову могло трапитися? Цієї миті вона б мала бути внизу в бальному залі й танцювати найважливіший вальс свого життя.　

У поспіху я вже хотіла повідкривати всі замки. Та раптом чиясь рука затулила мені рота і відтягнула від дверей.　

Виявляється, до цього моменту я геть не тямила, що означає дістати справжній шок. І саме до цієї миті я не знала, що таке мати справжній страх.　

Найгірше було те, що я не змогла взагалі нічого вдіяти, окрім як дико борсатися і намагатися вдарити когось позаду себе. Проте це нічого не дало, бо мій супротивник був помітно сильнішим. Він міцною хваткою обхопив мене ззаду і потягнув у напрямку ванної кімнати. Єдина думка, що крутилася в моїй голові, була: «Ні! Ні! Будь ласка, ні!» Та й думкою назвати це було важко.　

Зате тепер я чудово розуміла людей, які з переляку накладали в штани. Мені до того недалеко лишалося.　

Нападник затягнув мене в ванну кімнату, притис мене спиною до дверей, а тоді увімкнув світло.　

І я впізнала Трістана. Трістана Брауна з кімнати 211.　

— Цс-с-с, — сказав він. — Не бійся, Фанні. Це всього лиш я.　

Та для такої репліки було вже занадто пізно. Від страху й жаху мене фактично паралізувало.　

Трістан повільно послабив хватку, проте руку на моєму роті все ще тримав і притискав мене своїм тілом до дверей.　

— Ти мусиш мене вислухати, Фанні. 1 довіритися мені. — Своєю вільною рукою він сягнув у кишеню смокінга і вилаявся. — Чорт, я, напевно, загубив мобільний, коли дерся сюди. Окей. У нас небагато часу. Слухай уважно: перед дверима стоять викрадачі з Ґранд-готелю, і ми мусимо звідси вибратись, поки вони сюди не проникли.　

Він говорив тихо, але дуже наполегливо. У ньому не залишилося нічого від того Трістана, якого я знала: зарозумілого, неперевершеного, котрий завжди шукав розваг.　

Йому майже можна було повірити, що він боїться.

— Тож ти зараз накинеш щось на дитину, а тоді ми разом переліземо через вікно й дістанемося до безпечного місця. Кивни, якщо зрозуміла.　

Я похитала головою. Він що, геть здурів? Перед дверима стояли ніякі не викрадачі! Там стояла пані Людвіг!　

Трістан нетерпляче зітхнув.　

— Я розумію. Це все тебе, мабуть, дуже збентежило. Якби я знав раніше, ми могли б уникнути цієї неприємної ситуації. Але я теж щойно дізнався. Будеш кричати, коли я заберу руку?　

Я знову похитала головою, і Трістан обережно забрав руку від мого обличчя. Та навіть якби я і хотіла закричати, то зараз була здатна хіба що на хрипіння.　

— Ти помиляєшся. Перед дверима всього лише пані Людвіг, — пробурмотіла я. — А пан Губер навіть показував Бену свій дозвіл на зброю. Тут немає ніякого викрадача з Ґранд-готелю… — Мені бракувало повітря.　

Трістан обхопив мене обома руками за плечі й злегка струсонув.　

— На жаль, є. І вони вже тут.　

Він відсунув мене від дверей ванної, щоб їх відчинити й заглянути в кімнату. Звідси можна було побачити на ліжку кучеряву голівку Даші.　

— Я так само,