Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

У двері знову постукали, і пані Людвіг плаксивим голосом загукала:　

— Ви там, Фанні, моя люба?　

У її голосі справді вчувалась зневіра. Й одна моя половинка хотіла кинутися до дверей і крикнути, що їй самій потрібна допомога, бо на неї напав божевільний британець, який плів просто дику нісенітницю. Проте моя інша половинка починала вірити Трістану. Якби ж я мала ще й третю половинку, яка могла б мені сказати, як правильно вчинити. І яка б мені спокійно все пояснила.　

— Мені знову терміново необхідна ваша допомога! — гукнула пані Людвіг.　

— Знову? — Трістан струсонув мене тепер сильніше. — Фанні? Пані Людвіг що, була вже тут, у кімнаті?　

Я кивнула.　

— Так, раніше. Бо в неї заїв замочок.　

— Чорт! — Трістан мене відпустив, кинувся до ліжка і спробував розбудити Дашу. Він дико тряс її, не припиняючи при цьому лаятися. — Значить, вона вже її приспала. — Він почав обстежувати Дашу, закочував рукавчики, піднімав кучері вгору. — Ось, — сказав він і показав на якесь почервоніння. — Вона могла зробити це ін’єкційною голкою.　

О Боже! Перед моїми очима постала чітка картинка, як пані Людвіг ніжно схилялась над Дашею і гладила її по голові…　

Оце я була дурепою.　

— То Людвіги — викрадачі з Ґранд-готелю? — прошепотіла я.　

Трістан розлючено кивнув.　

— Ага, скидається на те! Невибаглива старенька парочка, яка всім подобається…　

— Фанні, моя люба? — Пані Людвіг знову постукала. Тепер її голос звучав не так уже й плаксиво і якось ніби нетерпляче.　

Трістан гарячково озирався довкола.　

— Я не розумію, чому ж вона тебе не порішила і не довела справу до кінця відразу. Вона ж була саме там, де й хотіла.　

Пані Людвіг і «когось порішити» — це звучало просто якось… до неможливості неправдиво. Але ж ні — я пригадую, як вона глибоко вдихнула, коли в двері постукали.　

— Вона пішла, бо прийшов Бен, — прошепотіла я.　

— Значить, син власника готелю врятував тебе, сам цього не усвідомлюючи.　

Трістан підняв Дашу з ліжка.　

— Ми її просто понесемо. Фанні, ні!　

Я наблизилася до дверей. Але не для того, щоб їх відчинити, як, мабуть, подумав Трістан. А тому, що почула ще й другий, тихий, низький голос.　

— Вона не відчиняє, — промовила пані Людвіг.　

— Може, вона у ванні? — запитав інший голос. Він належав пану Людвігу. Я його відразу впізнала. — Або вона неслухняна дівчинка і прокралася геть, бо побачила, що маленька вже так міцно　 спить. — Він тихо засміявся. — Вона щось помітила перед тим?　

— Ні, точно ні, — сказала пані Людвіг.　

І вона, на жаль, мала рацію. Я нічого не помітила. Абсолютно нічого.　

Від їхніх наступних слів мені стало геть погано.　

— Ти маєш універсальний ключ? — запитав пан Людвіг, і то так спокійно, ніби питав у своєї дружини про погоду. — Я б хотів звідси злиняти ще до кінця вальсу. Ох, як я сумую за своїм старим «вальтером РРК»[25]. Цей «глок» якийсь такий нестильний і помпезний. Хоч мені й подобається глушник.　

Нажахана, я відскочила від дверей.　

— У них є універсальний ключ, — приголомшено зашепотіла я Трістану. — І пістолет із глушником.　

Трістан знову розлючено кивнув, тримаючи сплячу Дашу на руках.　

— Із ланцюжком і защіпкою вони справляться за секунду. Це профі. Ми виліземо одне за одним, всі троє з вікна. Якщо ми замкнемо двері, то виграємо ще трішки часу, поки вони помітять, що вас вже тут немає. Унизу ми можемо звернутися по допомогу. І я тобі все детально розповім. Сподіваюся, що вони не розставили перед будинком своїх спільників.　

— Ми не можемо вилізти через вікно, Трістане. Від висоти мені крутиться голова. А Даша без свідомості. Ми… ми… — Я панічно оглядалася довкола.　

Мій погляд упав на телефон, і від полегшення я мало не розплакалась. Заради всього святого, чому ми не додумалися до цього раніше!　

— Я подзвоню в кімнату консьєржа, мсьє Роше подзвонить у поліцію і пришле допомогу… Пан Губер зможе прийти зі своїм пістолетом…　

Перед дверима почулися звуки металу. Хтось колупався в замку. І хоча музика звучала, напевно, весь цей час, та лише щойно я знову її почула. Мій мозок на кілька хвилин її просто вимкнув. Мелодія вальсу досягла кульмінації, і я зрозуміла, що крики про допомогу з даху-тераси просто розтануть непочутими серед ночі. Усі були внизу, в бальному залі, — єдина надія на мсьє Роше. Він точно сидить у своїй кімнаті консьєржа, непохитний як скеля.　

Тремтячими пальцями я набрала номер і змарнувала дорогоцінні секунди, поки зрозуміла, що телефон не працює. Я безупинно шепотіла «алло» в слухавку, поки не додумалась перевірити, чи цілий телефонний кабель. Він був обрізаний.　

Пані Людвіг!　

І про це вона завчасно подбала. З відчаю я б, мабуть, опустила руки, якби не Трістан, який потягнув мене за собою в кімнату Даші. Він поклав дівчинку собі на плече і замкнув за нами двері.　

— Давай, Фанні! — Він клацнув мені пальцями перед обличчям. — Не здавайся, ти зможеш!　

Я не була такою впевненою. Мої пальці так тряслися, що я ледве змогла натягнути на Дашу її соболеву шубку, що висіла на вішаку в ногах ліжка. Трістан тим часом підсунув під двері комод.　

— Просто якесь божевілля, — бурмотіла я, надягаючи на голівку Даші соболеву шапочку, по яку я наче вічність тому забігала в цей самий люкс. Це було ніби епізодом із якогось іншого життя.　

— Це лише другий поверх, — намагався заспокоїти мене Трістан. — 3 цього боку до землі якихось п’ять метрів, а сніг дуже глибокий і м’який, наче масло. Це краще за будь-який матрас. Ми можемо просто стрибнути. Ти перша, тоді я кину тобі Дашу і стрибну сам. І так ми опинимося в безпеці.　

Говорячи, він витягнув мене на підвіконня. Вікно вже було відчинене. Мабуть, тому що Трістан через нього сюди заліз. Важко дихаючи, я схопилася за віконну раму.　

— Це божевілля! Ми не можемо просто так викинути з вікна чотирирічну одурманену дитину… — Я налякано прислухалася.　

— Ні, можемо! Ми мусимо! Просто зроби один великий крок уперед! Там унизу сніг неприбраний, ти м’яко приземлишся. Я тобі обіцяю.　

Одночасно з цими словами Трістан мене сильно штовхнув.　

24

Трістан мав рацію, сніг і справді виявився м’якшим за матрас. Та на відміну від матраса, сніг був до того ж глибоким