Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Проте надворі було десь мінус шість, а вона була боса й без колготок. Ми мусили з нею терміново потрапити в тепло. І в безпеку!　

Я наївно думала, що коли ми виживемо, стрибнувши вниз, то кошмар на тому закінчиться. Та насправді небезпека ще далеко не минула. Важко собі уявити, що Людвіги безстрашно кинуться вниз, та вони напевно не змиряться з тим, що їхня жертва швидко кудись зникла.　

Як тільки Трістан вправно, наче кіт, приземлився поруч зі мною, то одразу відтягнув мене до стіни й застережно показав нагору.　

Я намагалася затамувати подих. Можливо, Людвіги вже побачили відчинене вікно і тепер стоять якраз над нами й дивляться вниз? Чи стрілятимуть вони в нас, коли ми почнемо рухатися? Чи, може, вони подзвонили своєму спільникові, який тут же кинувся на наші пошуки і будь-якої миті з’явиться з-за рогу? У моїй уяві розгорнулася картина, як ця підступна парочка саме зараз, тримаючись за ручки, дріботить сходами донизу, щоби спіймати нас іще перед тим, як ми потрапимо до будинку і здіймемо тривогу.　

Та це було не так просто, як здавалося. Ми приземлилися з тильного боку бального залу і тепер стояли нижче рівня святково освітленого арочного вікна в глибокому снігу, де нас ніхто не бачив і не чув. Я почувалася як жертва корабельної аварії, яка безпорадно борсалася в темному океані перед прямовисним бортом круїзного лайнера, на якому відбувалася вечірка. Найближчий вхід у готель розташовувався аж за південним крилом — невеличка тераса для курців перед відпочинковим комплексом, з якої я минулого тижня помітила на фасаді Трістана. Інша можливість — побігти вздовж східного крила, навколо головної будівлі аж до центрального входу. Я інстинктивно обрала другий варіант, оскільки з того боку будинку було завжди гамірно. І там Людвіги нас точно не підстерігатимуть.　

Та обидва шляхи були не такі вже й короткі. До того ж іти треба було через глибокий сніг і ще й із непритомною Дашею на руках. І все ускладнювала суцільна темрява довкола. Місяць ще не вийшов, а світла вікон було замало, щоб хоч трішки осяяти цю непроникну темряву, яка оточила «Замок у хмарах».　

І тут я раптом згадала про конвеєр, яким доправляли вугілля. Це був не зовсім вхід у готель, проте отвір, крізь який у минулому закидали в підвал вугілля, був достатньо великим для того, аби туди могла пролізти людина. І він був набагато ближче. І саме тут, на східному боці, де південне крило сполучалося з головною будівлею. Нам треба було пробратися лише десь метрів тридцять снігом, впритул до стіни готелю — і ми вже там. Хоча отвір уже давно не використовувався, ми легко відчинили його дверцята. А мої побоювання, що, можливо, вони заіржавіли чи примерзли, не підтвердилися.　

Мені стало дуже у пригоді те, що я тут так добре орієнтувалася, — Павел показав мені ще далеко не всі таємниці підвального поверху, та колишній підвал для вугілля межував із пральнею. Точно ніхто не здогадається, що ми тут.　

Трістан ще раз оглянувся, і з’їхав першим. Тоді я спустила до нього Дашу і з’їхала сама. І тільки коли мої ноги торкнулися підлоги, я з полегкістю зітхнула.　

Ми це зробили! Ми в безпеці!　

Мені було дуже прикро за Дашу — її одурманили, потім викинули з вікна і тепер котили вугільним конвеєром, як по кегельбану. Завтра вранці вона буде вся в синцях — та це, без сумніву, краще, ніж бути в полоні викрадачів.　

— Непогане скорочення шляху, — визнав Трістан, коли я ввімкнула світло й відчинила двері до пральні. Це були важкі вогнетривкі двері, які з зовнішнього боку повинні замикатися на масивний засув. Чого, на щастя, ніхто не зробив.　

На жаль, кімната виявилася незвично тихою, темною і наче осиротілою. І тоді я згадала, що Павел був сьогодні в Сьйоні, на своєму новорічному концерті. Це ж треба, саме сьогодні. Але після всього пережитого я почувалася так, ніби повернулась додому.　

Я і тут всюди повмикала світло і залюбки запустила б ще й кілька пральних машин та сушарок лише для того, щоби відтворити звичний мені звуковий фон. Тоді забрала в Трістана Дашу і спробувала зігріти її ніжки своїми руками. Та це виявилось неможливим, бо мої руки були такі ж крижані.　

— Як гадаєш, ін’єкція може їй якось зашкодити? — злякано запитала я.　

Хоча її личко мало звичайний колір і дихання було розміреним.　

Трістан, схоже, подумав те саме. Він похитав головою.　

— Я думаю, що ні, бо тоді вона б виглядала інакше, — сказав він і роззирнувся довкола.　

— Що тепер? — запитала я і уявила, як ми вриваємося в бальний зал і кричимо: «Допоможіть! Викрадачі!»　

Здавалося, в Трістана також не було ще подальшого плану.　

— Хтозна, скільки в них спільників… Тут ми на якийсь час у безпеці, — пробурмотів він.　

— Нам усім не завадило б для початку прокрутитись одне коло в сушарці, — жваво сказала я.　

Відчуття, що ми вижили, просто поглинало! Не кожного ж дня стрибаєш із другого поверху. Але тепер на поверхню виринала купа запитань, які адреналін досі стримував.　

Я поклала Дашу на стос простирадл і почала розтирати їй ніжки рушником, а Трістан прочинив двері й виглянув у коридор.　

— Тут є телефон?　

Я похитала головою.　

— Найближчий телефон у кухні. І ще один у відпочинковому комплексі. До обох відстань приблизно однакова. Звідки ти дізнався, що Людвіги і є викрадачі? Як тобі вдалось опинитися там саме в потрібний момент, аби нас врятувати? Секундою пізніше я б уже відчинила двері.　

Уявивши собі можливі наслідки, я знову здригнулась.　

— Так, але, на щастя, я встиг. — Трістан зачинив двері. — Я просто занадто пізно зрозумів, ким Людвіги є насправді. Та вони були вже в дорозі до вас, тож мені не залишалося нічого, окрім як обрати інший шлях до люксу. Я знав, що буде складно пояснити тобі всю ситуацію, тож я спершу вирішив просто закрити тобі рота, сорі… — Він криво мені посміхнувся. — Та мушу визнати, ти напрочуд швидко перелаштувалася.　

Це була неправда.　

Усе здавалося мені таким нескінченно абсурдним. Спершу Бену знадобилося кілька