Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

Я перескакував з однієї віри в іншу. Трясця! Та я їх створював! Церква дзен-гностицизму росла експоненційно, і я став її відданим послідовником. Я виступав на ток-шоу ГТБ і шукав свої «місця сили» із завзяттям мусульманина часів до Гіджри під час прощі у Мекку. Крім того, я полюбив телепортування. Авторські гонорари із проданих примірників «Вмирущої Землі» склали майже сто мільйонів марок, та й Геленда виявилася інвестором нівроку, проте саме лиш утримання схожої на мою телепорт-оселі в Мережі коштувало понад п’ятдесят тисяч марок на день. Однак я не обмежувався тридцятьма шістьма планетами власної квартири. Видавництво «Транслінія» видало мені золоту універсальну картку, з якою я, без зайвої скромності, багато подорожував, стрибаючи у найвіддаленіші закутки Мережі, тижнями висиджуючи в люксових апартаментах та орендуючи електромагнітний транспорт, у пошуках «місць сили» в глушині заґумінкових світів.

Намарне. Я зрікся дзен-гностицизму приблизно в той самий час, коли Геленда розірвала зі мною шлюб. Рахунки вже підназбиралися на той момент, і мені довелося розпродати більшість своїх акцій та позбутися інвестицій, коли Геленда відібрала в мене свою частку коштів. (Коли вона мені підсовувала своїх юристів для укладання шлюбного контракту, я був не тільки закоханий… я був тупий.)

Навіть у режимі економії, з яким я майже покинув телепортуватися і розпустив андроїдів із прислуги, я ступив на край фінансової прірви.

Довелося сходити на зустріч із Тайріною Вінґрін-Фіф.

— Читати вірші ніхто не хоче, — промовила вона, гортаючи скромний стосик аркушів із «Піснями», які я написав за минулі півтора року.

— Що ви хочете цим сказати? — здивувався я. — «Вмируща Земля» була книгою поезій.

— Із «Вмирущою Землею» нам пофартило, — відказала Тайріна. Її зелені, довгі нігті, закручені на старий китайський штаб, що був знову ввійшов у моду, шаруділи моїм рукописом, наче пазурі якоїсь хлорофільної звірини. — Вона продавалася, бо масове підсвідоме дозріло до неї.

— То, може, масове підсвідоме дозріло і до цього? — почав сердитися я.

Тайріна розсміялася, і звук її реготу мене не потішив.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — промовила вона. — Це ж поезія. Ти пишеш про Небесну Браму і «табун карибу», а лунає направду тема самотності, чужини, екзистенційної тривоги і цинічної зневаги до Гегемонії.

— То й що?

— А те, що ніхто не платитиме за чужу екзистенційну тривогу, — сміялася Тайріна.

Я відвернувся від її письмового столу і прогулявся у далекий край кабінету, що повністю займав чотириста тридцять п’ятий поверх Шпиля «Транслінії» у Вавилонському секторі Центру Тау Кита. Стін у нього не було. Кругла кімната відкривалася всім вітрам від підлоги й до стелі, вбезпечена захисним полем, що живилося від сонячних батарей, проте навіть не мерехтіло. Її кабінет найбільше скидався на дві сірі тарелі, підвішені між небом та землею. Я спостерігав за слаломом кармазинових хмар між нижчими вежами за півкілометра під моїми ногами і міркував про пиху. У кабінеті Тайріни вам не знайти ні дверей, ні східців, ні ліфта, ні силових підйомників, ні люків — жодного способу потрапити на інший рівень. До неї на прийом можна потрапити лише через п’ятигранний телепорт, що переливається посеред кімнати, схожий на абстрактну стереоскульптуру. І я помітив, що не менш ніж про пиху, думаю ще й про пожежі в хмарочосах та від’єднання електроенергії.

— Значить, ви їх видавати не збираєтеся?

— Анітрохи, — шкіриться мій редактор. — Завдяки тобі, Мартіне, «Транслінія» заробила кілька мільярдів марок. Ми надрукуємо. Я просто кажу, що «Пісні» не купуватимуть.

— Неправда! — закричав я. — Не всі розуміються на добрій поезії, але ж людей, котрі придбають книгу, досить для того, щоби вона стала бестселером.

Тайріна не стала сміятися цього разу, але кутики її зелених губ кривою блискавкою зметнулися вгору.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона, — кількість людей, які читають книжки, стабільно падає від часів Гутенберга. У двадцятому столітті у так званих індустріалізованих демократіях по одній книжці на рік читало менше двох відсотків населення. А це дані з епохи перед появою розумних машин, інфосфери та дружніх користувачеві інтерфейсів і середовищ. На момент Гіджри дев’яноста восьми відсоткам населення Гегемонії читання стало взагалі ні до чого. Їх навіть цьому ніхто не вчив. Сьогодні все значно гірше. У нас сто мільярдів людей в Усемережжі, із котрих менше одного відсотка морочитиме собі голову придбанням та друком паперової копії книги. Про читання ж цієї самої книги я взагалі волію помовчати.

— Ви ж продали «Вмирущу Землю» в кількості майже трьох мільярдів примірників? — нагадав я їй.

— Хмм, — видихнула Тайріна. — Це ефект «Шляху прочанина».

— Ефект чого?

— «Шляху прочанина». У Массачусетській колонії на Старій Землі… е-е, коли ж це було?., сімнадцятого століття кожна порядна сім’я зобов’язана була мати цю книгу вдома. Але ж Боже мій, читати її було геть необов’язково. Те саме колись відбулося із «Моєю боротьбою» Гітлера та «Видіннями в оці дитини з відтятою головою» Стукацького.

— Хто такий Гітлер? — спитав я.

Тайріна слабко всміхнулася:

— Політик Старої Землі. Трохи пописував. Ми досі друкуємо його «Мою боротьбу»… «Транслінія» поновлює авторське право кожних сто тридцять вісім років.

— Ну, то давай я за пару тижнів відшліфую «Пісні» і вилижу їх як треба.

— Чудово, — либиться Тайріна.

— Мабуть, ви схочете їх відредагувати, як і минулого разу?

— Антірохи. Оскільки в ядрі нашого задуму зараз йдеться не про ностальгію, то можеш писати, як заманеться.

— Отже, можна лишити білі вірші? — кліпнув очима я їй у відповідь.

— Звісно.

— І всю філософію?

— Прошу.

— Навіть експериментальні частини?

— Так.

— І ви все одно надрукуєте їх так, як я схочу?

— Слово в слово.

— І є шанс, що вони продаватимуться?

— Ані найменшого бісового шансу.

Мої «пару тижнів на шліфування „Пісень“» виявилися десятьма місяцями каторжної роботи. Я позачиняв більшість кімнат в апартаментах, залишив тільки вежу на Денебі-Драй, тренажерний зал на Лузі, кухню та ванний плотик на Морі Безкрайому. Я гарував по десять годин на день, робив перерву для енергійного вправляння, їжі, короткого сну і повертався за робочий стіл на нову восьмигодинну зміну. Процес був схожий на дні одужання після апоплексичного удару, коли я мусив цілу годину чи й навіть день чекати на одне слово або на те, щоб якесь поняття нарешті пустило міцніший корінь у мовному ґрунті. Мій ритм уповільнився ще й через те, що тепер я чекав не просто на слово, а на його бездоганний синонім, чітке римування, щонайграйливіший образ чи невимовну аналогію найневловлюваніших емоцій.

Я скінчив за десять стандартних місяців, остаточно здавшись на ласку стародавнього афоризму про те, що ні книжку, ні вірш неможливо завершити,