Читати книгу - "Молот Чудовиськ, Богдан Мостіпан"

-Скажімо, 500 гріс – рішуче висунув пропозицію про ціну Бетфорд.

-Я згодна на це... Тільки прошу вас... Розберіться з цією тварюкою якомога швидше, і так, щоб вона як слід помучилася перед смертю.

-Обіцяємо вам, - впевнено сказав Бетфорд, - де, кажете, знаходиться сімейна крипта? Нам би не завадило там оглянутись.

-Неподалік від міського кладовища, в східній частині міста, - сказала Міллена.

-Добре... - Бетфорд встав зі стільця, слідом за ним встали і всі інші. - Ми негайно візьмемося за цю справу, і даю вам слово, - впевнено повторював Бетфорд, - помстимося за вашого чоловіка.

-Дякую вам... Ви моя остання надія... - відчайдушно сказала леді Міллена - на валунів зі сторожі розраховувати марно...

-Відпочивайте, міледі - сказав Бетфорд - як тільки все буде зроблено, ми вам повідомимо.

-Добре... Ви можете шукати мене в родовому маєтку Леннард, на південь від міських стін.

-Домовилися...

Леді Міллена пішла так само граціозно, як і прийшла, через вхідні двері Штабу, тримаючи в руках віяло, вона почала повертатися додому.

-Цікава жінка, - сказав Кліфорд.

-Не те слово... - відповів Бетфорд.

-Як скоро ми приступимо до справи? - поцікавився Реніфат.

-Як тільки стемніє... Раз це нічне чудовисько, значить воно повинно з'явитися на кладовищі наступної ночі. А до тих пір можете прохолоджуватися і робити що хочете. Зустрінемося тут на заході сонця, всім ясно?

-Так точно - хором голосили мисливці.

Мисливці розійшлися в різні боки, один лише Бетфорд залишився сидіти за столом у гостьовій залі, про щось розмірковуючи. Кліффорд у цей час вирішив прогулятися містом. Він відправився на ринок, відвідав кузню і купив собі новий залізний меч, кращий за попередній. Потім дорога занесла його в його бідний квартал. У цьому районі панувала злочинність, стражники хоч і охороняли тутешні вулиці, але все ж нерідко випускали злочинців з поля зору, а іноді закривали очі на вбивства тутешньої банди «Жвавих мечів», якою заправляв Роггер Полузубий. Кліфорд неспішно проходив вулицями небезпечного району, минувши трьох громил, а також кількох жебраків, які просили милостині, поки раптом він не натрапив на зграю дітей. Кілька хлопчиків знущалися над якоюсь маленькою беззахисною дівчинкою, відбираючи у неї пошарпану ляльку у вигляді ведмедика.

Кліфорд зупинився і став спостерігати за всім, що відбувається.

-Ха-ха-ха - сміялася хором дітвора - знущаючись над дівчинкою і кидаючи її ганчір'яну ляльку один одному в руки. Дівчинка, здивувавшись, намагалася повернути собі ляльку, перебігаючи від одного шибеника до іншого. Однак ті були сильніші за неї і не мали наміру віддавати ляльку.

-Віддай, це моє! - вигукнула дівчинка.

-А то що? - Ха-ха - сміявся один з хлопчаків, той, що вищий.

-Не те, я тобі морду наб'ю! - сердито сказала дівчинка. У відповідь на це діти розсміялися ще сильніше. Хлопчик високого зросту, який тримав в той момент в руках ляльку дівчинки, вирішив ще сильніше над нею поглумитися, і став розривати голову ляльці дівчинки прямо у неї на очах.

-Ха-ха... Ну давай, набий мені морду, - сказав шибеник, - безмамна повія!

У відповідь на це дівчинка розплакалася: «Прошу... Не треба!

Але дітей вже не зупинити, вони увійшли в смак, і хлопчик вищий остаточно розірвав голову ляльці дівчинки. Кліффорд, що стояв неподалік, все ж вирішив втрутитися в те, що відбувається.

-Гей ви, безмозкі барани - сердито гаркнув Кліфорд - дівчинку то ви ображати вмієте, вона менша і слабша за вас - говорив Кліффорд - але спробуйте помірятися силами зі мною.

У відповідь на це діти злякано витріщилися на Кліффорда, і від колишньої веселості не залишилося й сліду. Тоді Кліфорд підійшов ближче до того хлопчика, який розірвав ляльку бідній дівчинці. – Я до тебе звертаюся, прищавий, – Кліфорд навис над головою хлопчика, той від страху мало не обмочив штани, – нарешті він наважився сказати: – Вибачте... Я ж просто пожартував...

-Знущатися над слабкими це тепер жарт? - сказав Кліфорд - тобі пощастило, що я сьогодні в доброму настрої, так би навісив тобі зірок - але я можу і передумати... Якщо ти зараз же не вибачишся перед цією дівчинкою - ти зрозумів?! - вигукнув Кліфорд.

-Т-так, пане... - смиренно відповів хлопчик – він перелякано дивився в очі дівчинці, а потім промовив – вибач мені, Мія... Я не хотів...

-А ви чого витріщилися? – окинувши поглядом інших бешкетників, сказав Кліфорд.

-Вибач нам, Мія! – перелякано говорили діти.

Дівчинка, що стояла навпроти нього, витерла сльози, потім посміхнулася: - Боги пробачать, а за мою Клару ти ще відповіси, виродку! - розсердилася дівчинка.

- Чули її? - підтримав Кліфорд. - А тепер забирайтеся, щоб я вас тут більше не бачив!

Хлопчаки відразу злякалися і втекли куди подалі, за мить їх уже не було видно.

-Так краще... - посміхнувся Кліфорд - а потім повернувся до маленької дівчинки - ти в порядку, дівчинко?

-Ні, пане... - засмутилася дівчинка - вони вбили мою Клару...

-Е-е... - злегка здивувався Кліффорд - ну... Що ж, я співчуваю тобі...

-Дякую... - похилила голову дівчинка.

-Ну нічого... Ти зробиш собі ще одну ляльку - намагаючись підбадьорити дівчинку, сказав Кліффорд.

-Знаю... - сказала Мія - а як вас звати, пане?

-Кліфорд... А тебе, як я розумію, звати Мія? - серйозним тоном представився Кліфорд.

-Так... Дякую вам за допомогу, пане! - щиро сказала Мія - я вам дуже зобов'язана!

-Немає за що... - Кліфорд озирнувся - і що така мала, як ти, робить у цій Богом забутій дірі?

-Живу тут, пане... - намагаючись бути ввічливою, промовила Мія - разом зі своєю мамою...

-А мама далеко звідси?

-Не так вже й далеко... Вона тут працює, поруч... - немов трохи соромлячись, сказала маленька Мія.

-Хм... - замислився Кліфорд - дозволь я відведу тебе до неї, думаю, достатньо тобі пригод на сьогодні, маленька.