Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Артур

- Це вже цікаво, слухаю вас уважно. Що ви помітили? - напружуюся в очікуванні отримання гарячої підказки від випадкового свідка.

- Міккі. Це стосується його, він...

- Хто це?

- Кондитер з нашої місцевої кухні.

- І що ж із ним не так?

- Не залишив мені ватрушку. Я прийшла на камбуз, а його не було і ватрушки теж не було. Кого не спитаєш, ніхто не знає де Міккі. Раніше він завжди був дуже радий моєму приходу і не пропускав жодного дня, щоб не пригостити мене булочкою, - простодушна розповідь дівчини, її спантеличений вигляд викликає в нас з Еммою однакові почуття зворушення і ми переглядаємося з нею, ледве стримаючи реакцію.

- Слухайте, а чому камбуз? - я починаю сумніватися у своїх знаннях англійської. - У місцевих готелях кухню називають камбузом? Це тому що Норвегія настільки морська країна, що камбузом називають кухню і на суші? - міркую вголос одночасно в пошуках підтримки свого висновку з боку Емми.

Вона тільки знизує плечима.

- Алло, слухаю. Говоріть голосніше.

Її мобільний телефон дає знати, що з нею хтось хоче поговорити. Дівчина відповідає на пізній дзвінок і здивовано дивиться на мене.

- Так, усе дуже просто. Міккі так називає кухню і всіх привчив до цього. Кухня це камбуз. А підлога це палуба. Він раніше плавав. Колишній моряк, - заявляє наша нічна гостя.

- Якась нісенітниця. Зрозуміти не можу, - тривожно каже Емма і простягає мені слухавку.

- Тачка, покоївка, газета, рушники й шампунь, - віщає роботизований голос. Звучить досить зловісно. Але по суті нісенітниця, розрахована на простаків.

- Так, це вже стає цікаво, - я наближаюся до візка і починаю нишпорити між рушниками. Вказівка, що пролунала в моєму вусі, породжує в мені професійний азарт.

- Ух ти! Це ж Нонна, чи не так? - я розгортаю згорнуту в тонесеньку трубочку газету і показую Еммі статтю на одній з її шпальт. Добру частину її займає фотографія матері Густава.

- «Чи була випадковою смерть знаменитого гонщика?», - Емма заворожено повторює вголос прочитане, підтверджуючи мої припущення.

Відома мені Нонна, знята крупним планом у класичному двобортному костюмі англійського фасону в оточенні репортерів.

 Цілком люб'язно спілкується з журналістською братією і, судячи з усього, із задоволенням дає відповіді на їхні запитання.

 Неозброєним оком зрозуміло, хто замовник цієї п'єси. Нонна буквально купається в променях журналістської уваги.

- А це хто? - я вказую на постать молодого чоловіка, що стоїть поруч із нею.

- Молодший брат Густава - Альберт, - уточнює Емма.

Він намагається затулитися від репортерів, які сунуть камери просто йому в обличчя. Клара, бездоганно вбрана з голови до п'ят і в чорних окулярах, тримає його під руку, начебто утримує, змушуючи бути присутнім.

Судячи з її вбрання, фотографія була зроблена зовсім недавно. Може, навіть учора.

- Схоже, у вашій родині назріває скандал, - пробігаю по діагоналі вміст пасквіля.

- Самозванка, злодійка, Артуре, ти чуєш? Подивися, що вони пишуть. Це все з її слів. І це все про мене, - гарячкує Емма, трохи заглибившись у суть статті. - «Вона хоче відібрати в нашої сім'ї все!» Яка маячня!

 «У нас із чоловіком було троє дітей, залишилося двоє - дочка і молодший син. Усі вже дорослі. Коли мій палко коханий чоловік покинув цей світ і нас, усе рухоме і нерухоме майно перейшло у володіння старшого сина Густава, згідно із заповітом батька. Але це тільки умовно. Причина в тому, що з усіх дітей на той момент повнолітнім був тільки він. Зараз мої діти дорослі й цілком здатні керувати компанією. Єдине, що може врятувати сімейний бізнес, - це залучення до управління надбанням  сім'ї брата і сестри Густава, який був у неосудному стані на момент складання сумнівного заповіту... Щонайменше половина акцій належить моїм дітям. Не можу розкрити поки що всі подробиці. Але прийде час і всі дізнаються правду.

Моя дочка Клара, мій син Альберт візьмуть на себе керівництво компанією. Попереду затяжний судовий процес між законними спадкоємцями і так званою дружиною загиблого сина. Весь істеблішмент країни на моєму боці. Самозванку буде усунуто і з ганьбою вигнано. Компанії потрібні справжні власники.» І так далі і в тому ж дусі.

- У ваші обов'язки входить постачання пресою постояльців? - я звертаю запитання до покоївки, яка продовжує перебувати в нашому номері, незважаючи на наше з Еммою занурення у вміст скандального видання.

- Ні, що ви!

- Тоді звідки у вас ця газета?

- Це не моє, я вперше її бачу.

- Як же не ваше, якщо ви самі бачили, що я знайшов її серед інвентарю на вашій тачці.

- Я поняття не маю, як вона туди потрапила.

- Дивіться мені в очі, Наталі, - я звертаюся до неї згідно з інформацією на бейджику, прикріпленому до її форменого одягу. - Розповідайте, хто вам доручив доставити цю газету в наш номер? Раджу говорити правду.

- Я чесно, ... я поняття не маю. Хочете вірте, хочете ні, але я жодного стосунку не маю до цього.