Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Начебто ні, — промовив Абронай, обернувшись до Зулн.

Представниця тупої подоби говорила нечасто. На ній був робочий одяг паршмена й, вона давно дала зрозуміти, що вважає своїм обов’язком представляти їх — безпісенних — а також тупаків, що затесалися поміж них.

Її жертва була не менш самовіддана, ніж Абронаєва. Ба навіть шляхетніша: тупакам велося несолодко, і лише небагато з них витримували в цій подобі довше, ніж одна перерва між бурями.

— Я за, — видобула Зулн.

Решта подячно замугикали. Не підспівувала одна лише Венлі. Якщо справа з буремною подобою вигорить, чи введуть до складу П’ятірки нового члена? Спочатку ті були сами́ми тупаками, пізніше — сами́ми робітниками, й лише з відкриттям спритників було ухвалено рішення, що кожну з подоб має представляти один делегат.

Питання на перспективу. Решта членів П’ятірки підвелися й почали спускатися довгим сходовим маршем, що звивався довкола вежі. Дув східний вітер. Повернувшись до нього лицем, Ешонай глянула пове́рх Розколотих рівнин у бік Першопочатку.

Під час найближчої великобурі вона виступить під вітри і стане кимось новим. Кимось могутнім. Кимось, хто назавжди змінить долю слухачів, а можливо, й людей.

— Сестро, я мало не отримала підставу зненавидіти тебе, — промовила Венлі в Ритмі докору, затримавшись біля місця, де сиділа Ешонай.

— Я не заборонила твого випробування, — заперечила та.

— Але привласнила його славу.

— Якщо воно її і принесе, — відказала Ешонай у Ритмі докору, — то тобі — відкривачці цієї подоби. Нам не можна зважати на такі речі. Важить лише майбутнє слухачів.

Венлі замугикала в Ритмі роздратування:

— Тебе називають мудрою та досвідченою. Цікаво, невже хтось забув, як ти, нехтуючи власним народом, віялася казна-куди, неначе за вітром, доки я сиділа вдома й зубрила пісні? Відколи це всі почали гадати, наче ти — відповідальна?

«А все через цей клятий однострій», — подумала Ешонай, підводячись.

— Чому ти не сказала нам, що саме досліджуєш? Я гадала, наче ти працюєш над відкриттям мистецької чи посередницької подоби. А ти натомість займалася однією з подоб прадавньої сили.

— А це має значення?

— Так, Венлі, — це все змінює. Я люблю тебе, але твої амбіції лякають.

— Ти мені не довіряєш, — кинула сестра в Ритмі зради.

Ритм зради. Цей наспів лунав рідко, і був досить дошкульний, щоб Ешонай, не витримавши, здригнулася.

— Побачимо, що воно за подоба, — промовила вона, збираючи мапи й самоцвіт зі спійманим спреном, — а потім повернемося до цієї розмови. Я лише хочу діяти обережно.

— Ні, ти хочеш діяти особисто, — заперечила Венлі в Ритмі роздратування. — Як завше, пнешся наперед. Але годі про це — вже нічого не змінити. Ходімо потренуймо в тобі вміння викликати в себе відповідний настрій, щоб сприяти появі цієї подоби. А потім підберемо великобурю для трансформації.

Ешонай кивнула. Вона пройде потрібне тренування, а тим часом поміркує. Може, існує інший спосіб. Якщо в неї вийде домогтися, щоб алеті вислухали її, розшукати Далінара Холіна, провести перемовини про мир…

Тоді, можливо, ця потреба відпаде сама собою.

ЧАСТИНА ДРУГА. ВІТРИ НАБЛИЖАЮТЬСЯ

ШАЛЛАН • КАЛАДІН • АДОЛІН • САДЕАС

13. Тогоденний шедевр

Фургон, погримуючи, трясся кам’янистою місцевістю. Шаллан примостилася на твердому сидінні поруч Блута, одного з пласколицих Твлаквових найманців. Той мовчки правив чалом, що тягнув їхню фіру, хоча — коли дівчина, на його думку, не бачила — пильно позирав на неї очицями, що нагадували намистини з темного скла.

Морозило. Шаллан була б не від того, щоб погода змінилася і на якийсь час настала весна — ба навіть літо. Але в краї, горезвісному постійною холоднечею, це було малоймовірно. Змайструвавши з внутрішньої оббивки скрині, що колись належала Ясні, імпровізовану ковдру, дівчина обкутала нею коліна та ступні, щоб холод зайвий раз не нагадував, якою подертою зробилася її сукня.

Шаллан намагалася відволіктися, уважно роззираючись довкола: південна флора Морозних земель була для неї цілковитою таємницею. Якщо трава й траплялася, то латками з підвітряного боку валунів. І не довга й гнучка, а коротка й колюча. Скелебруньки виростали максимум із кулак і ніколи не розкривалися повністю — навіть коли дівчина спробувала полити одну з них водою. Їхнє гудиння було мляве й повільне, неначе заніміле від холоду. В розколинах на схилах пагорбів посходили ще й чахлі чагарники, чиї крихітні зелені листочки, завбільшки як краплі дощу, згорталися і втягувалися в стебла, а ламкі гілочки шкреблися об боковини фургона.

Їхні кущики рясніли скрізь, де могли вкорінитися, і коли фургон проїжджав повз особливо високий, Шаллан простягнула руку й відламала гілку. Та була трубчаста, порожниста всередині, а на дотик — шорстка, як пісок.

— Вони занадто тендітні, щоб витримувати великобурі, — промовила пасажирка, здіймаючи гілочку. — Як ця рослина виживає?

Візник тільки фиркнув.

— Блуте, — зауважила Шаллан, — із супутниками гоже провадити світську бесіду, щоб скоротати вояж.

— Я б так і зробив, — відказав той похмуро, — якби знав, що в Геєни означає хоч половина цих слів.

Шаллан аж здригнулася: адже вона, щиро кажучи, навіть такої відповіді не чекала.

— У цьому разі ми квити, — промовила дівчина, — адже ти вживаєш багато слів, невідомих мені. Гадаю, що то, мабуть, здебільшого лайка…

Вона сказала це жартома, але вираз Блутового обличчя лише спохмурнів.

— На вашу думку, я тупий, як ця гілляка.

«Ану не ображай мою гілочку!» Ці непрохані слова самі собою спали їй на думку й замало не зірвалися з вуст. З огляду на отримане виховання, вона мала б тримати язика за зубами без особливих зусиль. Але свобода — звільнення від страху, що за кожними зачиненими дверима криється грізна батькова постать — сильно ослабила її самоконтроль.

Проте цього разу Шаллан таки стрималася від дошкульного зауваження і натомість промовила:

— Некомпетентність — похідна від середовища.

— Ви хочете сказати, наче я дурний, бо таким мене виховали?

— Ні, я про те, що в певних ситуаціях кожен поводиться, мов дурень. Після того, як мій корабель затонув, я опинилася на березі, але не змогла розпалити багаття й зігрітися. Хіба ти не назвав би мене дурною?

Той кинув на неї погляд, але змовчав. Мабуть, темноокому в такому запитанні вчувалася пастка.

— Адже це правда, — повела далі Шаллан. — У багатьох царинах я дурепа дурепою. Тоді як ти не хапаєш зірок із неба, коли йдеться про хитромудрі слова. Ось чому, наглядачу