Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Навіщо потрібні ті, хто вміє розпалювати багаття, мені зрозуміло, — відказав на це Блут. — Але ніяк не збагну, яка користь від тих, хто знає хитромудрі слова.

— Тс-с-с, — шепнула Шаллан, — не так голосно. Бо світлоокі ще почують і, бува, припинять марнувати час на їхнє вигадування й візьмуться заважати чесним людям вести бізнес.

Блут знову зиркнув на неї, і в тих його очицях під навислими бровами не зблиснуло ні найменшого веселого вогника. Дівчина зітхнула й перевела свою увагу назад на рослини. То як же ті витримують великобурі? Треба дістати етюдника й…

Ні.

Вона очистила свідомість від думок і розслабилася. Невдовзі Твлакв оголосив полуденний привал. Фіра, в якій їхала Шаллан, пригальмувала, а одна з решти, під’їхавши, зупинилася поряд.

Нею правив Таґ, у клітці позаду нього сиділо двоє паршменів, які тихо плели капелюхи із зібраної зранку тростини. Їм часто веліли займатися такими кустарними промислами, щоб ті, не гаючи ні хвилини, заробляли гроші своєму власникові. Коли вони прибудуть на місце, Твлакв виручить за капелюхи кілька світлоскалок.

Хоча фіра зупинилася, плетільники не облишили свого заняття: паршмени не змінювали діяльності самовільно, і для кожної роботи їх треба було спеціально навчати. Зате потім вони працювали без нарікань.

Шаллан не могла не сприймати їхню тиху покору як щось лиховісне. Вона похитала головою, простягнула Блутові руку, і той без додаткового понукання допоміг їй спуститися. Опинившись долі, вона сперлася рукою на боковину фургона й, зціпивши зуби, різко й беззвучно охнула. Прародителю бур, та що ж у неї з ногами? Зі стінки фіри повилазили спрени болю, схожі на помаранчеві фрагменти сухожиль або скелети п’ястків.

— Ваша Світлосте, — промовив Твлакв, перевальцем простуючи в її бік, — боюся, ми не здатні запропонувати вам багате меню. Бачте, яка штука: ми бідні торгівці й не можемо дозволити собі делікатесів.

— Мене влаштує те, що їсте ви, — відповіла Шаллан, силкуючись не зраджувати виразом обличчя, як їй боляче, хоча спрени вже виказали її стан. — І будь люб’язний розпорядитися, щоб хтось із твоїх людей спустив мою скриню.

Той без нарікань зробив, як веліли, але жадібно дивився, як Блут знімає додолу її багаж. Дозволити Твлаквові побачити його вміст видавалося напрочуд невдалою думкою: що менше він знає, то цілішою буде Шаллан.

— До речі, про ту клітку на задку фургона… — промовила дівчина, обводячи її поглядом. — Судячи із запорів нагорі, ці дерев’яні боковини, схоже, піднімаються пове́рх ґратів…

— Так, Ваша Світлосте, — підтвердив Твлакв, — щоб захищати від великобур.

— Рабів у тебе набереться якраз на один фургон, — сказала Шаллан. — У другому їдуть паршмени. А цей, із порожньою кліткою, придасться мені за чудову карету. Підніми боковини.

— Ваша Світлосте? Ви хочете, щоб вас посадили в клітку? — перепитав здивований тайлен.

— А чом би й ні? — відповіла запитанням Шаллан, не відводячи погляду. — Під твоєю опікою, негоціанте Твлакв, мені, звісна річ, анічогісінько не загрожує.

— Е-е… так…

— Тобі та твоїм людям, поза сумнівом, не звикати до важких дорожніх умов, — спокійно повела дівчина далі, — але про мене такого не скажеш. Я не готова днями смажитися на сонці на твердому сидінні. А тому на час цієї мандрівки пустизною годящий екіпаж став би нітрохи не зайвим.

— Екіпаж? — розгубився Твлакв. — Ідеться про фургон для рабів!

— Це суто питання терміна, негоціанте Твлакв, — заперечила пасажирка. — Тож будь такий ласкавий…

Той зітхнув, але віддав потрібні розпорядження, і його люди повитягували боковини з-під днища фургона й закріпили їх зовні — за винятком задньої, де в клітки були двері. На позір результат вийшов не надто комфортний, але мав таки забезпечити певну міру приватності. На превеликий жаль Твлаква, Шаллан звеліла Блутові завантажити туди свою скриню, а відтак піднялася всередину й, зачинивши за собою двері, очікувально просунула крізь ґрати долоню.

— Ваша Світлосте?

— Ключ, — пояснила дівчина.

— А-а… — Твлакв витяг із кишені ключа й, на якусь — власне, задовгу — мить затримавши на ньому погляд, передав його Шаллан.

— Дякую, — відказала та. — Їжу можеш прислати з Блутом, коли приготуєш, а от відро чистої води мені треба негайно. Ти надзвичайно люб’язний. Я не забуду твоєї послужливості.

— Е-е… Дякую, — промовив Твлакв із майже питальною інтонацією й пішов — на позір приголомшений.

От і добре.

Дочекавшись, доки Блут принесе воду, Шаллан переповзла — щоб не трудити ніг — углиб забраного під боковини фургона. Той смердів брудом і потом. Її занудило від думки про невільників, яких там тримали. Треба буде попросити Блута, щоб паршмени його віддраїли.

Діставшись до Ясниної скрині, вона стала навколішки й сторожко відкинула кришку. Зсередини полилося світло заряджених сфер. Поміж них чекав і Фрактал — Шаллан-бо звеліла йому не показуватись — чий візерунок проступав на палітурці одної з книжок.

Поки що дівчина зуміла вижити. В безпеці вона, поза сумнівом, не була, але найближчим часом принаймні не мала померти від холоду чи голоду. А отже, перед нею зрештою поставали серйозніші питання й проблеми. На мить забувши про тупий біль у ступнях, вона поклала руку на книги:

— Їх треба доправити на Розколоті рівнини.

Фрактал спантеличено завібрував у запитальному тембрі, що вказував на цікавість.

— Хтось має продовжити Яснину працю, — пояснила Шаллан. — Треба знайти Урітіру й переконати алеті, що насувається повернення Спустошувачів.

Вона здригнулася, згадавши про мармуровошкірих паршменів, які працювали всього за фургон від неї.

— Ммм… її продовжиш… ти?

— Так. — Вона ухвалила це рішення ще тоді, коли наполягла, щоб Твлакв розвернув караван. — Тієї ночі — ще до того, як корабель затонув — побачивши Ясну з піднятим забралом… Словом, я знаю, що мені треба робити.

Фрактал знову спантеличено загудів.

— Це важко пояснити, — сказала Шаллан. — Тут забагато питомо людського.

— Чудово, — палко промовив спрен.

Дівчина звела на нього брову: як швидко її Криптик подолав довгий шлях від істоти, яка годинами нарізала кола в центрі каюти або повзала стінами вгору-вниз.

Присвітивши собі кількома сферами зі скрині, Шаллан зняла з книг принцеси один із захисних матер’яних чохлів. Той був ідеально чистий, і дівчина, намочивши його у відрі з водою, заходилася промивати рани на ногах.

— Я потрапила в пастку — в наукову пастку — ще до того, як побачила вираз Ясниного обличчя тієї ночі. Й, поговоривши з нею, такою змореною, збагнула, як сильно вона непокоїться, — пояснила Шаллан. — Попри первинний жах від почутого про паршменів, я поступово стала сприймати всю цю історію як академічну головоломку. А позірна незворушність наставниці спонукала мене думати, наче вона вчинила так само.

Дівчина поморщилась, витягуючи з тріщини в ступні уламок камінця. Болекузьок, що повиповзали з днища фургона, побільшало. Ходити на далекі відстані вона зможе нескоро, але принаймні спренів гниття було поки не видно. Їй би роздобути антисептик.

— Фрактале, перед нами стоїть не теоретична, а реальна й страхітлива загроза.

— Так, —