Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Шаллан підвела очі від ран на ногах. Криптик устиг переміститися на внутрішній бік кришки, де його освітлювало різнокольорове сяйво сфер, котрі зберігалися в скрині.

— Тобі щось відомо про цю небезпеку? Про паршменів, Спустошувачів?

Вона, мабуть, надавала його інтонації завеликого значення. Не будучи людиною, Фрактал нерідко розмовляв із дивними модуляціями.

— Я повернувся… через них, — промовив спрен.

— Що?! То чого ж ти мовчав?

— Говорити… думати… це важко. Але вже виходить ліпше.

— То ти прибув до мене через Спустошувачів? — спитала Шаллан, підсовуючись ближче до скрині й забувши про скривавлену ганчірку в руці.

— Так. Візерунки… ми… нас… непокоїть. Послали одного. Мене.

— Але чому до мене?

— Через брехню.

Дівчина похитала головою:

— Не розумію.

Спрен невдоволено загудів:

— Ти. Твоя родина.

— Моя родина? Ти стежиш за мною аж так довго?

— Шаллан. Згадай…

Знову ці спогади. Цього разу не лава в саду, а стерильно-біла кімната. Батькова колискова. Кров на підлозі.

«Ні!»

Відвернувшись, вона знову заходилася промивати ступні.

— Я мало… знаю… про людей, — промовив Фрактал. — Але вони ламаються. Ламається їхня психіка. А ти не зламалася. Тільки тріснула.

Шаллан так само промивала рани.

— Тебе рятує брехня, — сказав спрен. — Брехня, яка мене й принадила.

Дівчина вмочила ганчірку у відро.

— У тебе є ім’я? Я кличу тебе Фракталом, але це радше описова назва.

— Моє ім’я — числове, — відказав той. — Багато цифр. Важко вимовити. Фрактал… Фрактал мені пасує.

— Тільки не треба називати мене «Хаос» за контрастом… — пожартувала Шаллан.

— Ммммммм…

— Що ти хочеш цим сказати? — запитала дівчина.

— Думаю, — відповів спрен. — Про брехню.

— Про мій жарт?

— Так.

— Не бери до голови, — промовила Шаллан. — Він вийшов не надто вдалим. А якщо хочеш справжній жарт, поміркуй ось над чим: з усіх людей запобігти поверненню Спустошувачів випало саме мені…

— Ммммм…

Закінчивши якнайстаранніше промивання ступнів, дівчина обмотала їх кількома чохлами зі скрині. Вона не мала ні капців, ні туфель. Може, вийде купити в одного з работоргівців пару запасних черевиків? Від самої думки про це її шлунок зсудомило, але вибору не було.

Відтак вона перебрала вміст скрині (лише однієї з кількох, що належали Ясні) й розпізнала в ній ту, яку принцеса тримала в себе в каюті, доки її не винесли вбивці. Там містилися нотатки наставниці — безліч ущерть заповнених записників. Першоджерел було мало, але це нічого — Ясна ж бо ретельно законспектовувала всі уривки, які мали стосунок до справи.

Відклавши осторонь останній записник, Шаллан зауважила, що на дні скрині щось лежало. Самітний аркуш? Вона з цікавості взяла його в руки — й заледве не зронила від несподіванки.

То був портрет принцеси авторства самої Шаллан. Вона подарувала його наставниці, коли та прийняла її під опіку. Художниця гадала, наче Ясна його викинула: адже «легковажне» образотворче мистецтво її не цікавило.

А та, як виявилось, зберігала його тут — поміж найцінніших речей. Ні. Шаллан не хотіла про це думати, не хотіла глянути правді у вічі…

— Ммм… — видобув Фрактал. — Тобі не вмістити всієї брехні — тільки найважливішу.

Дівчина провела рукою по обличчю й виявила, що в очах стоять сльози — вона плаче за Ясною. Доти Шаллан ховалася від цього горя: запхала в якийсь ящичок душі і сховала подалі.

А коли дала волю своїм почуттям, то поверх цього горя навалилося ще одне. На позір неспівставне з горем Ясниної смерті, воно загрожувало занурити Шаллан у не меншу (коли не більшу) депресію.

— Мої етюдники… — прошепотіла вона. — Я втратила їх усі.

— Так, — промовив Фрактал — начебто сумно.

— Кожнісінький малюнок, що я зберігала. Портрети братів, батька, матері…

Всі вони, разом із замальовками тварин і роздумами про їхню спорідненість, тілобудову й натуру, лежали на дні. Воістину: «за водою пішли». Всі до останнього аркуша.

Майбутнє Рошару не залежало від дурнуватих малюнків небесних мурен. Але Шаллан усе одно почувалася так, неначе настав кінець світу.

— Ти намалюєш іще, — шепнув їй Фрактал.

— Не хочу, — відказала та, змахнувши повіками свіжу порцію сліз.

— Вітер дутиме, як дув. Я вібруватиму, як вібрував. Ти малюватимеш, як малювала.

Шаллан провела пальцями по портрету принцеси. Очі зображення палали, немовби Ясна знов ожила. Йшлося про найперший малюнок, що його підопічна зробила просто в день знайомства з наставницею.

— Несправний Душезаклинач був у моїх речах. А тепер він на дні океану. Я не зможу полагодити його й відіслати братам.

Фрактал загудів — як їй здалося, похмуро.

— Хто вони? — спитала Шаллан. — Ті, хто це зробив — хто вбив її й забрав у мене витвори мистецтва? Навіщо вони коять такі жахіття?

— Не знаю.

— Але ти певен, що Ясна мала рацію? — перепитала дівчина. — Спустошувачі збираються повернутися?

— Так. Спрени… його спрени грядуть.

— Ті, хто вбив її, певне, належали до того ж угрупування, що й Кабсал і… і мій батько. Навіщо їм убивати людину, яка найближче підійшла до розгадки того, як і чому Спустошувачі збираються повернутися?

— Я… — почав було Фрактал і запнувся.

— А втім, я могла й не питати, — сказала Шаллан, — бо вже й сама знаю відповідь — і то знову ж таки питомо людську. Вони прагнуть контролювати інформацію, щоб отримати зиск — нажитися хоч би й на апокаліпсисі. Але ми подбаємо, щоб цього не трапилося.

Вона опустила портрет Ясни і вклала його між книжкових сторінок, щоб не пошкодити.

14. Залізостійка

–Чимало часу спливло… — промовив Адолін, опускаючись навколішки й тримаючи перед собою Сколкозбройця, на кілька дюймів увігнаного вістрям у камінь долівки.

Він був сам-на-сам із мечем в одній із новозбудованих підготовчих кімнат поряд арени для поєдинків.

— Я не забув, як виборов тебе, — прошепотів Адолін, вдивляючись у своє відображення на клинку. — Тоді мене — модно вбраного жевжика — також ніхто не сприймав усерйоз. Тіналар думав викликати мене на дуель, лише щоб посоромити мого батька. А я ж натомість здобув його Зброю.

В разі поразки він мав би віддати супернику Збрую, яку успадкував за материнською лінією.

Адолін так і не дав своєму Сколкозбройцеві ймення. Одні нарікали їх, інші ні. Особисто йому це завжди здавалося недоречним: не тому, що Клинок, на думку Холіна, не заслуговував власної назви, а через те, що княжич не знав його справжнього імені. Колись давно цей меч належав Променистому лицареві, який, поза