Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Сколкозброєць залишиться й після того, як Адоліна не стане. Він не володів ним, а лише тимчасово користувався.

Його довге, лаконічно гладеньке лезо звивалося, наче вугор, а зубці з тильного боку скидалися на сталагміти. За формою меч нагадував збільшену версію стандартного півтораручного, але мав деяку схожість і з тими гігантськими дворучними палашами, що їх Адолін бачив у руках рогоїдів.

— Справжній поєдинок, — шепнув він до Зброї. — Зі справжніми ставками. Ну нарешті! Жодних більше реверансів, жодних обмежень!

Сколкозброєць не відповідав, але Адолін уявляв собі, наче той його слухає. Маючи такого меча — не зброю, а воістину продовження душі — не можна було інколи не сприймати його як живого.

— В розмовах з іншими я такий упевнений у собі, бо знаю, що вони залежать від мене, — зізнався Сколкозбройцеві княжич. — Але якщо сьогодні я зазна́ю поразки, то на цьому буде й усе. Жодних більше поєдинків і гаплик усім далекосяжним планам мого батька.

Ззовні долинав гамір юрби — тупання ніг, гул теревенів і шурхіт об камінь. Там зібралися глядачі, які прийшли подивитися, переможе він чи зазнає приниження.

— Можливо, нині наш останній спільний поєдинок, — тихенько сказав Адолін. — Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробив. Знаю, що ти зробив би те саме для кожного, хто тримає тебе в руках, але все одно відчуваю вдячність. Я… я хочу, щоб ти знав: я вірю батькові. Вірю, що він має рацію, що його видіння — віщі, і що світові потрібен об’єднаний Алеткар. А дуелі на кшталт сьогоднішньої — це мій спосіб домогтися, щоб так і було.

Адолін із батьком були не політики, а солдати — старший Холін із власного вибору, а молодший — волею обставин. Звичайними перемовинами їм не створити об’єднаного королівства — його доведеться вибудовувати з боєм.

Княжич підвівся, поляскав себе по кишені, дозволив Сколкозбройцеві перетворитися на імлу й перетнув невеличке приміщення. Кам’яні стіни вузенького коридорчика біля виходу вкривали барельєфи, які зображували десять основних стійок фехтувальників на мечах. Їх було вирізьблено деінде, а потім розміщено тут: цю кімнатку нещодавно спорудили на заміну наметам, де колись готувалися до поєдинків.

Вітростійка, Каменестійка, Вогнестійка… Кожній із Десяти сутностей відповідав барельєф, що зображував одну з них. Проходячи, Адолін рахував їх про себе. Цей короткий тунель, прорубаний у камені самої арени, закінчувався кімнатчиною, яку висікли в тій-таки скельній породі: крізь щілини по периметру останніх дверей, що відділяли його від суперника, пробивалося з арени сліпуче сонячне світло.

Маючи належну підготовчу кімнату, де можна було налаштуватися на двобій, а далі ось цю роздягальню — де облачалися в Збрую й куди відбували в перервах між поєдинками — тутешня дуельна арена ставала не менш пристойною, ніж алеткарські, і це можна було тільки вітати.

Адолін зайшов до роздягальні, де чекали тітка та брат. Прародителю бур, у нього спітніли долоні! Так сильно він не нервувався, навіть вирушаючи на битву, де його життю справді загрожувала небезпека.

Щойно закінчивши охоронний ґліф, тітка Навані відійшла від постаменту, відклала осторонь каліграфського пензля й здійняла оберіг — яскраво-червоний на білому матер’яному тлі — показуючи племінникові.

— На ньому сказано «перемога»? — припустив Адолін.

Та опустила намальоване і звела на юнака брову.

— Що таке? — запитав Адолін, а тим часом його Збруєносці внесли до роздягальні комплект обладунків.

— Тут написано «безпека та слава», — пояснила Навані. — Адоліне, ти не вмреш, якщо засвоїш кілька ґліфів.

Той стенув плечима:

— Мені це ніколи не здавалося чимось важливим.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, — промовила тітка, благоговійно згортаючи молитву й кладучи її на жарівню, де та мала згоріти. — Сподіватимемося, що ти зрештою обзаведешся дружиною, яка й читатиме тобі ґліфи, й малюватиме їх.

Адолін схилив голову, виявляючи до молитви, що саме «йшла до Всемогутнього димом», належну пошану. Паїлія свідчиця, що тепер був не час ображати Його. Та щойно справу було зроблено, княжич глянув на тітку:

— А що там чути про корабель?

Вони очікували звісточки від Ясни, щойно та прибуде в Неглибокі Крипти, але її все ніяк не надходило. Навані справилася в начальника порту того далекого міста, й звідти відповіли, що «Усолода вітру» поки не прибувала. А отже, затримувалася вже на тиждень.

Навані відмахнулася:

— На тому кораблі пливе Ясна.

— Я знаю, тітонько, — відказав Адолін, збентежено переминаючись з ноги на ногу.

Що трапилось? Судно застигла великобуря? А що з тією дівчиною, з котрою — якщо Ясна доможеться свого — він, бува, піде до шлюбу?

— Якщо корабель затримується — значить, моя донька щось затіває, — пояснила Навані. — От побачиш: за кілька тижнів вона вийде на зв’язок, щоб дати нам якесь завдання чи затребувати певну інформацію. Доведеться мені тягти з неї кліщами, чому вона так забарилася. Пошли, Батто, тій дівулі на додачу до розуму хоч трішки здорового глузду.

Адолін не нагнітав ситуацію: Навані знала дочку краще за будь-кого іншого, а проте… Він, безумовно, непокоївся за Ясну й відчув раптову тривогу, що може не зустрітися з тією дівчиною, Шаллан, у призначений строк. Звісно, справа з попередніми заручинами навряд чи вигорить — але якась частина його єства хотіла, щоб усе зрештою склалося. Посередництво свахи дивно імпонувало йому — а надто з огляду на те, що коли він порвав із Данлан, та лаяла його на всі заставки.

Вона й досі була в штаті батькових писарок, тож Адолін із нею час від часу стикався — в сенсі, з її гнівними поглядами. Але буря забирай — цього разу він був не винен! Після того, що Данлан наплела своїм подругам…

Збруєносці поставили йому сабатони. Княжич ступив у них і відчув, як ті, клацнувши, сіли на місце. Помічники хутенько начепили нагомілковики й просувалися вище, заковуючи його в невагомий метал. Незабаром на черзі були тільки латні рукавиці й шолом. Опустившись навколішки, Адолін сунув п’ястки в пальчатки, які лежали в нього по боках. У типовій для Сколкозбруї дивній манері броня затягнулася самостійно — наче небесна мурена, обвиваючи пацюка — туго, але зручно обхопивши зап’ястя.

Адолін розвернувся й потягнувся до шолома, що його тримав останній Збруєносець — Ренарін.

— Курча їв? — запитав молодший брат, коли старший узяв шолома.

— На сніданок.

— А з мечем розмовляв?

— Цілу промову виголосив.

— А материн ланцюжок у кишені?

— Перевірив тричі.

Навані схрестила руки на грудях.

— Ви й досі не облишили цих дурних забобонів?

Брати різко звели на неї погляди.

— Це не забобони, — сказав Адолін водночас із Ренаріном, який натомість промовив: — Тітонько, це просто на щастя.

Та закотила очі.

— Я давно не проводив офіційного поєдинку, — додав старший із братів, натягуючи шолома з піднятим забралом. — І не хочу, аби щось пішло не так.

— Дурниці, — стояла на своєму Навані. — Покладайся на Всемогутнього з Вісниками, а не на те, що треба з’їсти перед двобоєм. Буря забирай! Бо так я скоро, бува, дізнаюся,