Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Брати перезирнулися. Ці прикмети, найімовірніше, ніяк не впливали на перемогу, але навіщо ризикувати? Свої пунктики є в кожного дуелянта. Й Адоліна вони поки що не підводили.

— Охоронці невдоволені, — тихенько зауважив Ренарін. — Без угаву торочать, як важко їм буде вберегти тебе від випаду чужого Сколкозбройця.

Адолін опустив забрало, яке стало на місце й, заклубочившись туманом із боків, зробилося напівпрозорим, не застуючи йому огляду. Старший брат широко всміхнувся, добре знаючи, що Ренарін не бачить виразу його обличчя:

— Як сумно відмовляти їм у нагоді поняньчитися зі мною.

— Чому ти так радо знущаєшся з них?

— Не люблю, коли за мною наглядають.

— Але ж у тебе й раніше була охорона.

— На полі битви, — уточнив Адолін.

А от коли вона невідступно ходила за ним геть усюди, відчуття було зовсім інакше.

— Річ не тільки в цьому. Не бреши мені, брате. Я знаю тебе як облупленого.

Старший Холін уважно глянув у серйозні очі молодшого, приховані за скельцями окулярів. Хлопчина брав усе надто близько до серця.

— Мені не до вподоби їхній капітан.

— Чому? Він урятував нашому батькові життя.

— Не знаю: дратує та й годі. — Адолін стенув плечима. — Є в ньому щось не те, Ренаріне. І це викликає в мене підозру.

— А я гадаю, що тобі не сподобався його командний тон на полі бою.

— Я заледве пригадую той випадок, — безжурно кинув Адолін, крокуючи до виходу.

— Що ж, гаразд. Тоді йди. О, брате, і ще одне…

— Слухаю.

— Постарайся не програти.

Адолін відчинив двері й ступив на пісок арени. Він бував там і раніше, мотивуючи це тим, що хоча Алетійський воєнний кодекс і забороняє дуелі між офіцерами, але треба ж йому підтримувати форму.

Щоб угамувати батька, син тримався осторонь серйозних поєдинків — за звання чемпіона або оволодіння Сколками. Він не смів ризикувати Зброєю чи Збруєю. Але тепер усе змінилося.

Повітря було по-зимовому холодне, але над головою сяяло сонце. Звук його подиху луною відбивався від забрала. Під ногами тріщав пісок. Княжич перевірив, чи присутній поміж глядачів його батько. Той був на місці. Як і король.

Тільки Садеаса не було. От і добре. Бо Адолін міг би відволіктися на спогади, як під час одної з останніх дуелей двоє приятелів — Садеас і Далінар — сиділи на цих самих кам’яних уступах, стежачи за його поєдинком. Невже Садеас виношував зрадницькі плани навіть тоді — посміхаючись його батькові й по-дружньому теревенячи?

«Зосередься!» Сьогодні його супротивником був не Садеас, але настане той день… Незабаром на цій арені стоятиме й він. Саме такою була кінцева мета всього, що тут відбувалося.

Але поки що доведеться розібратися із Салінором, одним із Танадалових Сколкозбройних. Той мав лише Зброю, але для поєдинку з повним Сколкозбройним зумів позичити комплект королівської Збруї.

Закутий у простий аспідно-сірий обладунок, Салінор стояв на іншому кінці арени, чекаючи, доки головна суддя — Її Світлість Істов — подасть знак розпочати поєдинок. У певному сенсі, ця дуель була для Адоліна приниженням. Щоб домогтися від Салінора згоди на зустріч, йому довелося поставити проти суперникового Слокозбройця і Зброю, і Збрую — неначе Адолін був негідний такої честі й мав пропонувати більше потенційних трофеїв, щоб виправдати клопіт, якого завдає супротивникові.

Як і варто було очікувати, трибуни переповнювали світлоокі. Навіть якби про Адоліна не подейкували, що той утратив колишню майстерність, поєдинки за оволодіння Сколками були страшенно рідкісні — останній-бо відбувся понад рік тому.

— Прикликати Зброю! — наказала суддя.

Адолін відвів руку вбік, і за десять ударів серця Сколкозброєць упав у підставлений п’ясток — на мить раніше, ніж у суперника. Тож Адолінове серце билося швидше, ніж Салінорове, і це могло вказувати, що той не боїться, бо недооцінює його.

Княжич став у Вітростійку — зігнув руки в ліктях, розвернувся боком і тримав меча так, щоб вістря вказувало вгору і назад. Його суперник обрав Вогнестійку — одноручний хват, інша рука торкається клинка, ноги розставлено на ширину плечей. Стійки були радше філософією, ніж чітко визначеним комплексом рухів. Вітростійка — це розмах, грація, велич. А Вогнестійка — швидкість і гнучкість: вона ліпше придавалася для коротшої Зброї.

Вітростійка була для Адоліна не первина: вона добряче прислужилася йому за увесь час його дуельної кар’єри.

Проте сьогодні справляла враження незручної.

«Ми на війні, — майнуло в думці княжича, коли Салінор підступав із наміром промацати його оборону. — У цьому війську кожен світлоокий — жовторотий новобранець».

Позерство було не на часі.

Надійшов час задавати бобу.

Тож коли суперник наблизився для обережного — пробного — випаду, Адолін, крутнувшись, став у Залізостійку, обіруч тримаючи меча на рівні голови. Відбивши перший Салінорів удар, Холін підступив і обрушив свого Сколкозбройця на шолом супротивника — раз, другий, третій. Той намагався боронитися, але атака Адоліна вочевидь застала його зненацька, і два випади таки досягли цілі.

Шоломом Салінора розповзлися тріщини. Княжич почув кректання впереміш із прокльонами — суперник силкувався занести меча для удару. Все мало відбуватися не так: де пробні випади, де фехтувальне мистецтво, де танець?

Адолін заричав і, відчувши старий-добрий Запал битви, відбив Салінорів випад, а потім — не зважаючи на те, що чужий меч відрикошетив йому в бік — обіруч рубонув Сколкозбройцем по нагруднику супротивника, немовби колючи дрова. Той знову закректав, а княжич здійняв ногу й копняком повалив Салінора додолу.

Суперник зронив Зброю — ось воно, вразливе місце Вогнестійки з її одноручним хватом! — і та зникла, перетворюючись на імлу. Адолін підступив до повергненого й, відпустивши власного Сколкозбройця, гупнув п’ятою сабатона об шолом супротивника. Проламана Збруя бризнула розплавленими шматочками, явивши приголомшене, налякане обличчя.

Відтак Адолін копнув п’ятою нагрудник. Салінор силкувався зіп’ятися на ноги, але Адолін гамселив нещадно — аж доки не пробив і кірасу.

— Альт! Альт! Припинити!

Княжич спинився й, опустивши ногу поряд Салінорової голови, підвів погляд на головну суддю, яка, спаленівши, звелася зі свого місця.

— Адоліне Холін! — лютим голосом закричала вона. — Це дуель, а не мордобій!

— Я порушив якесь правило? — крикнув у відповідь той.

Мовчанка. Крізь шум у вухах княжич приголомшено розчув, що весь глядацький натовп як води в рот набрав. Від трибун долинало тільки сопіння.

— Я порушив якесь правило? — перепитав.

— Дуельний звичай…

— Значить, я переміг, — підсумував юнак.

Суддя обурено фиркнула.

— Поєдинок мав тривати до трьох проломів у Збруї. А ти розбив лише дві пластини.

Адолін опустив очі на приголомшеного Салінора, а відтак нагнувся, зірвав із того наплічник і, стиснувши в долонях, розламав:

— Готово.

Запанувала мовчанка.

Адолін опустився на коліно поруч супротивника.

— Давай сюди Зброю.

Салінор намагався підвестися, але без нагрудника це стало навіть важче. Його лати вийшли з ладу, й щоб зіп’ястися на ноги, той мав перевернутися набік. Словом, простір для маневру залишався, але суперник вочевидь не мав достатньо досвіду поводження зі Збруєю. Тож Адолін схопив його за плече і знову втрамбував у пісок.

— Тебе переможено, — гарикнув княжич.

— Ти змахлював! — плювався слиною