Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Яким чином?

— Не знаю! Але… так не прийнято…

І змовк — бо латна рукавиця Адоліна обережно стиснула йому горло. Салінор вирячив очі:

— Ти не наважишся…

З піску довкола переможеного повилазили страхокузьки.

— Давай сюди мій приз, — повторив княжич, зненацька відчувши спустошення: його Запал згас.

Буря забирай! Після дуелі він іще ніколи так не почувався.

В Саліноровій руці з’явилася Зброя.

— Перемогу присуджено Адолінові Холіну, — неохоче оголосила суддя. — Салінор Евед втрачає Сколкозбройця.

Супротивник розтиснув пальці, відпускаючи клинка. Узявши трофей, Адолін опустився навколішки над переможеним і розвернув Зброю ефесом до Салінора:

— Розірви зв’язок.

Той, позволікавши, торкнувся рубіна на головці ефеса. Самоцвіт яскраво спалахнув: зв’язок було розірвано.

Адолін підвівся, відламав рубін і розчавив його між пальців латної рукавиці. Потреби в цьому не було, та символічний жест вийшов на славу. Трибуни зрештою загули, несамовито перемовляючись: вони прийшли помилуватися видовищем, а їм натомість підсунули жорстоку прозу життя. Що ж, на війні так частенько буває. Юнак гадав, що побачене піде їм на користь, але, пірнаючи назад у роздягальню, розгубив свою впевненість. Його дії були вкрай нерозсудливі. Відпустити Сколкозбройця? Поставити себе в ситуацію, коли суперник міг скалічити йому ноги?

Адолін зайшов до роздягальні, де Ренарін аж витріщив на нього очі:

— Це було щось неймовірне! — вигукнув молодший брат. — Чи не найкоротший поєдинок за Сколки в історії! Адоліне, ти неперевершений!

— Я… дякую, — відказав той і простягнув Ренарінові здобутий трофей. — Тримай подарунок.

— Адоліне, ти впевнений? Я ж бо навіть отриманій Збруї даю ненайкращу раду…

— Нічого, повний комплект тобі не завадить, — мовив Адолін. — Бери.

Ренарін, здавалося, вагався.

— Бери! — повторив старший брат.

Молодший неохоче взяв і скривився. Адолін похитав головою, опускаючись на одну з укріплених лав, розраховану витримувати Сколкозбройного. Спустившись із трибун нагорі, до роздягальні ввійшла Навані.

— З управнішим суперником такі фокуси не спрацюють, — зауважила тітка.

— Знаю, — відказав Адолін.

— Значить, ти повівся мудро, не показуючи, на що здатен, — промовила та. — Дехто може подумати, наче ти змахлював, улаштувавши мордобій замість пристойної дуелі, й, бува, продовжить недооцінювати твої вміння. А я зможу скористатися з цього, щоб улаштувати тобі нові поєдинки.

Адолін кивнув, удаючи, наче вчинив так саме для цього.

15. Рука, яка викине «башту»

–Негоціанте Твлакв, — промовила Шаллан, — здається, на тобі сьогодні інша пара черевиків, ніж у перший день нашої подорожі.

Був вечір, і работоргівець саме простував до табірного багаття, проте застати його зненацька не вийшло: він зупинився, повернувся до Шаллан і з посмішкою похитав головою:

— Боюся, ви помиляєтесь, Ваша Світлосте! Щойно ми з помічниками вирушили в цю поїздку, як буря позбавила мене одної скрині з гардеробом. І тепер я маю єдину пару взуття — цю, що на мені.

То була відверта брехня, але після шести днів спільної мандрівки Шаллан з’ясувала: Твлакв не надто переймався, що його, так би мовити, спіймають за руку.

Сутеніло. Сидячи на передку свого фургона, дівчина зверху вниз дивилася на купця. Її ступні було забинтовано: протягом більшої частини дня вона вичавлювала молочко з тростин ма́ківниці, а потім натирала ним ноги, щоб у ранах не завелися спрени гниття. Вона була страшенно задоволена, що зауважила ту рослину: це доводило, що, попри брак практичних навичок, частина її знань могла придатися, щоб вижити в тутешній дичавині.

Може, сказати йому, що він бреше? Але що це їй дасть? Такі речі його, схоже, не бентежили. Він спокійно дивився на неї з присмерків своїми очицями-намистинами.

— Що ж, — зронила до нього Шаллан, — дуже шкода. Можливо, мандруючи далі, ми зустрінемо інший караван торгівців, які продадуть мені пристойне взуття.

— Я нізащо не проґавлю відповідної нагоди, Ваша Світлосте.

Твлакв фальшиво посміхнувся, склав їй уклін і рушив далі — до вечірнього багаття, на якому мали кашоварити. Воно то розгорялося, то гасло: в них було обмаль хмизу, тож паршменів поночі відправили на пошуки палива.

— Брехня, — тихенько промовив Фрактал, майже невидимий на сидінні поруч Шаллан.

— Він знає: не маючи змоги ходити, я сильніше залежу від нього.

Твлакв підсів до напівзгаслого вогнища. Неподалік перевальцем походжали розпряжені чали, з тріском чавлячи велетенськими ножищами крихітні скелебруньки. Ці тварини ніколи не забрідали далеко від табору.

Работоргівець став тихенько перешіптуватися з одним зі своїх найманців, Таґом. Попри фальшиву посмішку на обличчі, Шаллан не довіряла його темним очицям, які поблискували у світлі багаття.

— Йди-но рознюхай, що він йому каже, — звеліла Фракталові дівчина.

— Рознюхати?

— Запам’ятовуй їхні слова, а потім повернешся й повториш мені. Але не надто наближайся до світла.

Фрактал сповз боковиною фургона, а Шаллан відкинулася на жорсткому сидінні й дістала із захищеного капшука маленьке дзеркальце, яке знайшла в Ясниній скрині, а також одну-єдину сапфірову сферу — щоб підсвітити собі. Не надто яскраву — всього-на-всього марку, та ще й майже розряджену. «Коли це там найближча буря? Завтра?»

Близилося настання нового року, а отже й Ридання — але не раніше ніж за кілька тижнів. І це ж високосвітлий рік, адже так? Нічого, бурі можна перечекати і в клітці. Одного разу Шаллан уже довелося стерпіти приниження від перебування в замкненому фургоні.

У дзеркальці було видно: в неї жахливий вигляд. Білки червоні, під очима мішки, волосся збилося в ковтун, а сукня брудна й подерта. Достеменна жебрачка, що знайшла на смітнику колись шикарне вбрання.

Та дівчина не надто цим переймалася. Перед ким їй тут красуватися? Перед работоргівцями? От іще! А втім, Ясні було байдуже, що про неї подумають, проте вона незмінно мала бездоганний вигляд. Не для того, щоб приваблювати — навіть близько ні. Ба більше, принцеса цілком недвозначно засуджувала таку поведінку, говорячи: «Жінка, що скоряє чоловіків своїй волі привабливим личком, нічим не відрізняється від чоловіка, що скоряє жінок своїй волі фізичною силою. Те й те — негідно, і з віком починає підводити».

Ні, Ясна не схвалювала спокушання як засобу впливу. Просто люди інакше реагують на тих, хто на позір «тримає фасон».

«Але що ж я зроблю? — подумала Шаллан. — У мене ні макіяжу, ні хоч би взуття…»

— …а раптом вона — якесь велике цабе? — зачувся неподалік голос Твлаква.

Шаллан аж підскочила, а потім глянула поруч себе, і знову побачила на сидінні Фрактала. Тайленові слова долинули від нього.

— Із нею тільки клопіт, — заперечив Таґів голос: Фрактал, вібруючи, ідеально відтворював його тембр. — Я й досі гадаю, що нам треба покинути її тут і поїхати.

— На наше щастя,