Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Фрактал іще трішечки понаслідував потріскування багаття і зрештою змовк.

Спрен відтворив підслухане навдивовижу точно. «Це може стати у великій пригоді», — подумалось Шаллан.

А от із Твлаквом, на жаль, треба було щось робити. Вона не могла дозволити, щоб той сприймав її як товар, котрий можна продати, отримавши викуп, — цей статус був небезпечно близький до невільничого. Якщо Шаллан потерпить такі настрої, то решту шляху тільки й робитиме, що тремтітиме від страху перед ним і його горлорізами.

А як би вчинила в цій ситуації Ясна?

Зціпивши зуби, дівчина зісковзнула з передка фургона і обережно ступила на зранені ноги. Вона заледве могла ходити. Зачекавши, доки спрени болю відступлять, Шаллан, тамуючи свою муку, підійшла до напівзгаслого багаття й підсіла до Твлаква:

— Таґу, я тебе не затримую.

Найманець глянув на хазяїна й, побачивши, що той кивнув, пішов перевірити, як там паршмени. Що ж до Блута, то він — як нерідко бувало ночами — проводив розвідку на місцевості, шукаючи сліди караванів, які теж проходили цим маршрутом.

— Час поговорити про твою винагороду, — мовила Шаллан.

— Служба такій блискучій леді, звісна річ, — сама собою винагорода.

— Це правда, — погодилася та, не відводячи погляду. «Не тушуйся. В тебе вийде». — Але купцеві треба з чогось жити. Я не сліпа, негоціанте Твлакв: твої люди не згодні з рішенням надати мені допомогу. На їхню думку, ви марнуєте час.

На позір збентежившись, Твлакв зиркнув на Таґа. Залишалося сподіватися, що работоргівець метикує, про що ще вона здогадалася.

— По прибутті на Розколоті рівнини, — сказала Шаллан, — я маю здобути величезний статок. Але поки що його в мене немає.

— Як прикро.

— Аніскілечки, — заперечила дівчина. — Негоціанте Твлакв, тобі випав шанс. Статок, що чекає на мене, пов’язаний із заручинами. Якщо я дістануся на місце жива-здорова, моїм рятівникам — які спасли мене від піратів і пішли на великі жертви, щоб я добулася до своєї нової рідні — поза сумнівом, щедро заплатять.

— Я лише скромний слуга, — відказав тайлен із широкою, фальшивою посмішкою, — який навіть не помишляє про винагороду.

«Він гадає, наче я брешу про статок». Роздратована Шаллан зціпила зуби, закипаючи зсередини гнівом. Достоту так повівся з нею Кабсал! Сприймав її як іграшку, як засіб для досягнення мети, а не живу людину.

У світлі вогнища вона нахилилася ближче до Твлаква:

— Не грай зі мною в ігри, работоргівцю.

— Навіть думати не смію…

— Ти й гадки не маєш, у яку бурю втрапив, — прошипіла Шаллан. — Навіть не уявляєш, які ставки зроблено на моє прибуття. Візьми свої дріб’язкові викладки й засунь у розщілину. Роби, що велено, і я подбаю, щоб твої борги скасували. Ти знову станеш вільною людиною.

— Що? Як… звідки ви…

Дівчина підвелася, урвавши того на півслові. Вона чомусь почувалася сильнішою, ніж доти. Сповненою рішучості. Від непевності в собі переверталося всередині, але Шаллан на те не зважала.

Твлакв не знав, що вона боязка. Не знав, що виросла в сільській глушині. Для нього Шаллан була придворна гранд-дама, яка вміє наполягти на своєму й звикла, що їй підкоряються.

Стоячи перед ним у світлі багаття й почуваючись променистою — вивищуючись над ним і його брудними махінаціями — вона раптом усвідомила. Очікування — це не те, чого очікують від тебе інші.

Це те, чого ти очікуєш від себе сама.

Твлакв сахнувся від Шаллан, неначе від вогню. Зіщулився, подавшись назад, — вирячивши очі й виставляючи руку. Дівчина збагнула: вона й справді тьмяно світиться сяйвом сфер, а на її розкішній сукні — ні дірок, ні плям. Просто втілення величі.

Шаллан інстинктивно пригасила ту люмінесценцію своєї шкіри, сподіваючись, що Твлакв прийме її за оптичну ілюзію. Вона розвернулася й попростувала до фургона, залишивши тайлена труситися від страху біля вогнища. Тим часом повністю стемніло, а перший місяць іще не зійшов. Крокуючи, дівчина відчула, що ступні болять і близько не так сильно, як доти. Це молочко ма́ківниці творило аж такі чудеса?

Шаллан встигла добутися до фургона й саме вибиралася назад на сидіння — аж тут до табору влетів Блут.

— Загаси вогонь! — закричав він.

Твлакв приголомшено підвів на нього очі.

А той метнувся повз Шаллан до багаття й, ухопивши казана паркої юшки, перевернув його на полум’я, яке зашипіло, розбризкуючи попіл і пару й розлякуючи спренів вогню, що кинулися врозсип і зникли.

Твлакв, підскочивши, дивився, як забруднений бульйон — тьмяно підсвічений останніми вуглинами — тече повз його ноги, а Шаллан, зціпивши зуби від болю, злізла з фургона й підійшла до решти. З іншого боку надбіг і Таґ.

— …схоже, що їх там кілька десятків, — говорив Блут, стишивши голос. — Вони добре озброєні, але небагаті: адже коней або чалів не видно.

— «Їх» це кого? — зажадала відповіді Шаллан.

— Бандитів, — відказав Блут. — Або найманців — називайте, як хочете.

— Цієї території ніхто не патрулює, Ваша Світлосте, — пояснив Твлакв. Він зиркнув було на неї, але швидко відвів погляд, вочевидь і досі не оговтавшись від потрясіння. — Бачте, яка штука: тут справжня дичавина. Присутність алетійців на Розколотих рівнинах означає, що сюди-туди подорожує чимало народу: торговельні каравани на кшталт нашого, ремісники, які шукають роботу, неродовиті світлоокі вояки, які мають на думці завербуватися в армію. Тож ці дві обставини — багатолюддя на додачу до беззаконня — принаджують субчиків певного штибу.

— Ці типи небезпечні, — погодився Таґ. — Беруть, що хочуть, а залишають тільки трупи…

— Вони бачили наше багаття? — спитав Твлакв, крутячи в руках шапчину.

— Не знаю, — відказав Блут, озираючись через плече. В темряві Шаллан заледве розрізняла вираз на його обличчі. — Я не хотів підходити надто близько. Підкрався, щоб порахувати — й хутко кинувся сюди.

— Звідки тобі знати, що вони бандити? — запитала дівчина. — Може, то лише солдати, що прямують на Розколоті рівнини, — з тих, про кого щойно розказував Твлакв.

— У них ні знамен, ні знаків розрізнення, — відповів на це Блут. — Але вони мають добре спорядження й ретельно пильнують. Ставлю наших чалів, що то дезертири.

— Овва! — втрутився Твлакв. — Та ти б їх і на руку, яка викине «башту», поставив. Але, Ваше Світлосте, хай який нікчемний із цього дурня гравець, а він, на мою думку, має рацію. Треба запрягати чалів і рушати. Нічна темрява нам наруч, і ми маємо скористатися з неї на повну.

Дівчина кивнула. Всі караванники — навіть опецькуватий Твлакв — заметушилися, знімаючись із табору й запрягаючи чалів, а раби ремствували, що вже ніч, а їх не годовано. Спинившись коло їхньої клітки, Шаллан відчувала сором. Її родина володіла невільниками — і то не паршменами або подвижниками, а звичайними рабами. Найчастіше йшлося про, фактично, темнооких кріпаків.

Але ці бідолахи були хворі й напівмертві від голоду.

«Шаллан, ти сама за крок від того, щоб опинитися в одній клітці з ними, — подумала дівчина, здригнувшись,