Читати книгу - "Ляля"

258
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ляля" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 91
Перейти на сторінку:
молоко, вони б не могли залишати для нього. І так пережив усю війну на кисляку. Оце й уся тобі Бельгія.

— І ще про біде.

— Ага, біде, звісно. З біде було так, що коли ми оселилися в пані Дюпон, то там саме встановили нове біде. А холодильника не було. Отож я користувалася старим, а нове, іще невживане, слугувало мені за холодильник. Я клала туди масло, овочі і ще там щось, і пускала тоненький струмінь холодної води. Стояли собі якось у крамниці з Басею, моєю подружкою з посольства. «Глянь, — каже вона мені, — яка гарна сметана». — «Е-е-е, я б купила, але в біде ще залишилося чимало». І чую за спиною гучне «Ха-ха-ха», а там офіцери у військовій формі, поляки. Певне, подумали собі, що пролетарки дорвалися до невідомих пристроїв.

— Немає чого дивуватися, — кажу, — я десь нещодавно читав, як після війни до Швеції призначили нового польського посла. Присилають по нього карету, а він лізе на козли, до візника. Довелося його звідти зігнати й посадити досередини.

— Знаю, знаю. У мене був такий знайомий, гарний поет, але дуже поганий політик, Озга-Михальський. Це вже в Білостоку. Він походив із села, і страшенно цим пишався, але був неймовірно делікатним і гарно освіченим. Приходжу якось до нього, а там курка прив’язана до піаніно. Питаю: «Що вона тут робить?», а він мені: «Розумієте, у місті кажуть, що хами дорвалися до панських покоїв і годують корів із фортепіано. Тож і я не хотів нікого розчаровувати, а що фортепіано в мене немає, лише піаніно, а для корови квартирка замала, то довелося прив’язати тільки курку». Дуже розумний чоловік. На жаль, він не обмежився писанням віршів. Зрештою, байдуже. Ти питав про Бельгію.

— Питав, питав. А що там іще залишилося?

— Де?

— У голові. У пам’яті.

— Що ми ще робили в Бельгії... ходили на прийоми, найохочіше до російського посольства, бо там вони були найбагатші; щоразу треба було випити склянку оливи, щоб не впитися. У Радянському Союзі злидні були аж страх, а там — шампа-а-анське, виногра-а-ад, осетри-и-и, кав’я-а-ар, чудові вина, неймовірно смачні солодощі, але понад усе — пельмені; цілі черги тягнулися до столу, і всі тільки й перешіптувалися: «Пельмені, пельмені». Зате в англійців було дуже охайно й дуже вбого. Усі, у тому числі й посол, ходили у вельветових чи твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях і казали: «Не знаю, як там у Росії, але Англія після війни дуже зубожіла, і ми не можемо собі дозволити на таку екстравагантність». Та якщо не говорити про прийоми, то Бельгія — страшенно нудна країна. А бельгійці неймовірно дурні й нецікаві...

— Бабуся завжди нас учила, — кажу неголосно Матеушеві, — що всі люди рівні, незалежно від релігії, статі й національності. І завжди додавала: «Крім бельгійців і білорусів. Бо перші не мають розуму й уяви, а другі — честі й історії».

Та я вже бачу, як бабуся ладна спопелити мене поглядом, тому замовкаю.

— Уявіть собі країну, де всі мають обов’язок раз на тиждень помити тротуар перед будинком. Чудово. Але всі миють тротуар у різні дні, одні в п’ятницю, іще хтось — у суботу і так далі, тому там ніколи не буває чисто, бо як хтось прибере свою ділянку, то відразу нанесуть грязюки із сусідньої. Або будинки. Коли я побачила вулиці Брюсселя, то не дивувалася Ле Корбюзье, який вигадав ці свої коробочки, бо там усі кам’яниці різні, кожна з якимсь орнаментом і оздобленням, без ладу і складу, а на додачу ще й усі пофарбовані різними яскравими кольорами. Аж в очах рябить. Ми виїжджали, щоб очі перепочили.

— Приміром куди?

— Поїхали до Брюгге, і там я бачила одну з найпрекрасніших речей у своєму житті. Ми пішли оглянути прегарний готичний монастир, зрештою, усе Брюгге готичне й прегарне, але цей монастир особливо, і дійшли до галерей. А там весь віридарій був порослий високою травою, наче лука, і між стеблами трави квітли нарциси, багато біленьких нарцисів. А над нарцисами линули білі чепці монахинь, бо там повільно походжали черниці, самі або парами, і читали молитовника. Брюгге, нарциси в осяяній сонцем траві і ці чепці... ну, і Галчинський.

— Що — «Галчинський»? — питає Матеуш зі свого фотеля.

— Як це що? Юлек і я переконували його повернутися до Польщі. А він якось не дуже поспішав. Це була дивна зустріч... дивна. Він прийшов з коханкою, якоюсь страшенною поетесою, великою, високою, справдешньою грім-бабою, одягненою у військову форму. І цій бабері здавалося, що вона така собі ефемерна душа, вона постійно говорила: «Константи і я» або «Я і Константи».

— А що говорив Галчинський? — допитується Матеуш.

— Галчинський спершу говорив звичайно, а тоді почав декламувати. Ніби й розмовляв, та водночас імпровізував поезії на тему туги за вітчизною і важкого життя інтелігента на чужині. А це вже було занадто, бо я справді обожнювала його вірші, але під час розмови такі фокуси здавалися дуже штучними і претензійними.

— І що? — питаю.

— Ми його переконали, зрештою, не лише ми і, як вам відомо, Галчинський приплив до Польщі з поетесою.

— І що? — допитується Матеуш.

— Я лише читав, — втрутився я, — як він приплив до Ґданська й ночував з нею в якихось знайомих, ну, і такий конфуз, бо ж там дружина чекає, «срібна Наталія», а тут бабера. Отож господиня каже: «То я вам постелила оце ліжко, а для пані тамте. Я дуже перепрошую, але в нас замало кімнат, щоб у вас були окремі спальні...» — «А навіщо? — відказав Галчинський. — Ми ж однаково спатимемо разом». Але що було далі — не знаю.

— Я знаю, але цього вже не бачила. Від М-чів знаю, бо Наталія тоді в них вечеряла. Приходить Кіра й каже: «Мамо, татусь приїхав. З якоюсь дамою». А вона: «З дамою, кажеш? Ну, то підемо на неї подивитися». Звісно, незручна ситуація, якось там сідають, балакають, а поетеса без кінця: «Бо Константи і я», «Бо я і Константи», «Ми письменники», «Ми, поети», «Ми, митці», аж нарешті бовкнула: «Бо ви така хатня курка, а ми з Константи одне одного розуміємо, бо ми...» і не договорила, бо Галчинський на те: «Що? Що ти сказала? Хатня курка? Про Наталію?» І — бемц, скинув її зі сходів.

1 ... 63 64 65 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ляля"