Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Вона прожогом кинулася в Коннектикут, щоб особисто зустрітися з Моуеном, але після розмови з ним їй стало ще гірше. Моуен сказав, що не виготовлятиме стрілок із ріарден-металу. Замість пояснень лише додав, уникаючи її погляду:

— Дуже багатьом це не подобається.

— Що саме? Ріарден-метал чи те, що ви з нього виготовляєте стрілки?

— Здається, і те, і те… Людям це не до вподоби… Не хочу мати проблем на свою голову.

– І що за проблеми?

— Різні.

— Ви чули бодай про один-єдиний справжній недолік ріарден-металу?

— Хто може знати, що правда, а що ні?.. У резолюції Національної ради металопромисловців ідеться…

— Слухайте сюди. Ви все життя працюєте з металом. З ріарден-металом — останні чотири місяці. Невже ви не розумієте, що досі вам до рук не потрапляло нічого якіснішого?

Моуен мовчав.

— Не розумієте?

Він відвернувся.

— Невже ви не здатні визначити, що справжнє, а що ні?

— Міс Таґґарт, чорт забирай, я роблю своє, я маленька людина. Я просто хочу заробляти гроші.

– І як, ви вважаєте, їх заробляють?

Але вона розуміла, що вмовляти його немає жодного сенсу. Дивлячись на Моуена, на його швидкі очі, які неспокійно бігали в різні боки, вона почувалася, як під обірваними телефонними дротами на порожній трасі, коли зв’язок урвався, і слова перетворилися на порожні звуки.

«Сперечатися немає сенсу, — думала вона, — нема чого думати про людей, які не здатні ані заперечити щось, ані прийняти».

Повертаючись потягом до Нью-Йорка, Даґні переконувала себе, що Моуен нічого не вартий і все, з ним пов’язане, вже не має значення. Вона гарячково намагалася придумати, де ж узяти нового виробника стрілок; подумки перебирала імена, намагаючись зрозуміти, кого з них можна якнайшвидше переконати, вмовити чи підкупити.

Зайшовши до зали перед своїм кабінетом, Даґні відразу збагнула: щось сталося. Довкола було незвично тихо, а люди враз обернулися до неї, немов із надією та жахом чекали на її повернення.

Едді Віллерс встав і попрямував до її кабінету, чудово знаючи, що вона все зрозуміє і піде за ним. Даґні лише зауважила вираз його обличчя і подумала: хай там що сталося, але як прикро, що він такий засмучений.

— Державний науковий інститут, — стиха мовив Едді, коли двері її кабінету зачинилися, — оприлюднив заяву, якою застеріг людей користуватися ріарден-металом.

І додав:

— Це було оголошено по радіо та надруковано у вечірніх газетах.

– І що ж вони таке сказали?

— У тому-то й річ, що нічого посутнього!.. Все начебто нормально, та водночас — усе кепсько. Оце і найжахливіше.

Едді намагався говорити спокійно, але це йому погано вдавалося, тому він уже не стежив за словами. Вони зірвалися в нього з язика, немов у враженої дитини, яка вперше в житті віч-на-віч зустрілася зі злом.

— Але, Едді, що вони все-таки сказали?

— Вони… Ти мусиш це сама прочитати, — він кивнув на газету на столі. — Вони не сказали, що ріарден-метал поганий. Вони не сказали, що ним небезпечно користуватися. Вони просто…

Едді розвів руками і різко їх опустив.

Вона відразу зрозуміла, що вони зробили. Відразу ж виловила з тексту речення: «Цілком імовірно, що внаслідок навантажень рейки можуть почати раптово тріскатися, хоча неможливо передбачити, коли саме це станеться… Неможливо також цілком спростувати ймовірні молекулярні реакції невідомого походження… Хоча очевидно, що метал міцний, виникають певні сумніви в його реакції на різкі ударні навантаження… Всі ці дані не дозволяють заборонити використовувати ріарден-метал, тому необхідно ретельно вивчити його характеристики».

— Ми не можемо ні заперечити це, ні оскаржити, — повільно промовив Едді. — Не можемо навіть вимагати спростування. Не можемо ні надати їм результатів своїх експериментів, ані щось змінити. Вони нічого не сказали. Нічого, що можна спростувати, обвинувативши їх у фаховій непридатності. Це вчинок боягуза. Такого можна було б чекати від якось шахрая або шантажиста. Але ж, Даґні! Це висновок Державного наукового інституту!

Вона мовчки кивнула, втупившись поглядом у щось невидиме за вікном. В кінці темної вулиці їй зловтішно підморгували вогники на якомусь рекламному щиті.

Зібравши останні сили, Едді почав говорити у стилі воєнного повідомлення:

— Акції компанії «Таґґарт…» обвалилися. Бен Нілі розірвав угоду. Національна спілка дорожників і залізничників заборонила своїм членам працювати на колії «Ріо-Норте». Джим виїхав із міста.

Скинувши пальто і капелюха, Даґні перетнула кімнату, неквапно і якось обережно сіла за свій стіл.

Перед нею лежав коричневий конверт зі штемпелем фірми «Сталь Ріардена».

— Це приніс спеціальний кур’єр відразу, як ти поїхала, — пояснив Едді.

Даґні поклала на конверт руку, але не відкрила його. Вона й так знала, що всередині креслення мосту.

Трохи помовчавши, вона запитала:

— А хто підписав цю заяву?

Едді подивився на неї і скрушно хитнув головою.

— Справді, — мовив він. — І я про це подумав. Зателефонував по міжміському в інститут і запитав. Документ вийшов із канцелярії доктора Флойда Ферріса, він їхній координатор.

Даґні мовчала.

— Але очолює інститут таки доктор Стадлер. Заклад представляє саме він, тому має знати про походження цього папера. Він не міг з’явитися без його згоди… Доктор Роберт Стадлер… Пам’ятаєш… як ми вчилися в коледжі… як ми говорили про видатних людей нашої доби… про людей із чистим інтелектом… ми завжди називали і його ім’я, і… — Едді замовк. — Даґні, пробач мені. Я знаю, що слова зараз не мають жадного сенсу. Але…

Вона сиділа, притиснувши руку до бурого конверта.

— Даґні, — стиха запитав Едді, — що коїться з людьми? Як заява такого штибу могла спричинити стільки галасу? Це ж чистісінький наклеп — брудна, цілком очевидна маячня. Достойна людина пожбурила б у канаву таку заяву. Як… — голос Едді обурено і відчайдушно здригнувся, — як могли вони серйозно поставитися до такого? Цікаво, чи це читали в інституті? Невже вони там посліпли? Невже подуріли? Даґні! Що сталося з людьми, якщо вони не гребують таким, і як ми можемо жити поруч із ними?

— Едді, заспокойся, прошу. І нічого не бійся.

Будівля Державного наукового інституту в Нью-Гемпширі розташувалася на схилі затишного пагорба, на півдорозі між річкою та небом. Здаля вона скидалася на самотній монумент посеред пралісу. Ошатно посаджені дерева, паркові доріжки, а за кілька кілометрів із долини проглядалися дахи невеличкого містечка. Та щоб не применшувати суворого аскетизму будівлі, ніщо не мало наближатися до неї занадто близько.

Біломармурові стіни споруди надавали їй античного маєстату, а прямокутні елементи наділяли красою сучасного промислового підприємства. Будову хотілося назвати благородною. Люди з протилежного боку річки дивилися не неї шанобливо, мов на пам’ятник людині — такій само шляхетній, як і сам цей витвір архітектури.

Над входом у мармурі було вибито посвяту: «Відважному розуму. Несхибній істині». В тихому закутку