Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

Ще трохи далі мені сказали, що я вже в Кремондській парафії. Тоді я почав розпитувати про Шооз-гавз. Здавалося, що ця назва викликала в усіх якийсь подив. Спершу я подумав, що моє просте сільське вбрання, вкрите дорожньою пилюкою, погано гармоніює з величчю того місця, куди я йшов. Але після того, як два чи три чоловіки, до яких я звернувся з тим самим запитанням, однаково подивилися на мене і дали однакову відповідь, у моїй голові почала зароджуватись думка, що в самому Шооз-гавзі криється щось дивне.

Щоб розвіяти своє побоювання, я змінив форму запитання і, зустрівши простакуватого хлопчину, що їхав путівцем, стоячи на дишлі візка, спитав його, чи чув він коли-небудь про садибу, яку називають Шооз-гавз.

Юнак зупинив візок і, глянувши на мене так само, як і інші, відповів:

— Чув. А що?

— Це велика садиба? — спитав я.

— Ще б пак, — відказав він, — Будинок великий, дуже великий.

— А ще за люди там живуть? — вів я далі.

— Люди?! — вигукнув він. — Ти що, без клепки? Які там люди; Кого там можна назвати людиною!

— Що? — здивувався я. — А містер Ебінізер?

— А-а, — протяг він. — Якщо тобі потрібен лерд, то він там. А яка в тебе до нього справа, хлопче?

— Мені сказали, що там може знайтись робота, — відповів я якомога скромніше.

— Що?! — вигукнув фурман таким різким голосом, що аж кінь здригнувся. — Ось що, — додав він. — Це, звичайно, не моя справа, але ти наче порядний хлопчина. Тож послухайся моєї поради і тримайся далі від того Шооз-гавзу.

Потім я зустрів чепурно вбраного маленького чоловічка в гарній білій перуці й одразу здогадався, що це перукар, який іде обслуговувати своїх клієнтів. Добре знаючи, що всі перукарі великі базіки, я навпростець запитав у нього, що за людина містер Балфор з Шооза.

— Містер Балфор? — перепитав він. — Та це ж не людина, він зовсім не схожий на людину, — і почав хитро розпитувати мене, що мені потрібно; однак я був ще хитріший, і він пішов до свого клієнта, так нічого й не випитавши у мене.

Я не можу описати, яким страшним ударом були для мене перукареві слова. Що туманніші були звинувачення, то менш вони мені подобались, бо залишали більший простір для всіляких міркувань. Що ж воно за оселя така, коли саме тільки запитання про те, де її шукати, примушувало всю парафію здригатися і здивовано витріщати очі? І що це за лерд, коли про нього скрізь іде така недобра слава? Якби я міг за годину дістатися до Ессендіна, я б відмовився від дальших шукань і повернувся б до містера Кембла. Та коли я вже забрався так далеко, то мені соромно було б зупинитися напівдорозі, доки я не з'ясую, в чому річ; хоч би тільки з самоповаги я повинен був довести справу до кінця; мені дуже не подобалось те, що почув, однак я, хоч і сповільнюючи ходу, не переставав розпитувати про дорогу і йти вперед.

Уже вечоріло, коли я зустрів огрядну, смугляву, похмуру жінку, яка, ледве волочачи ноги, спускалася з пагорба. Коли я звернувся до неї зі своїм запитанням, вона раптом круто повернула назад, провела мене до вершини, з якої щойно зійшла, і показала на величезну будівлю, що стояла зовсім відкрита на зеленому лужку в западині найближчої долини. Навколишня місцевість була дуже гарна: повсюди височіли покриті лісом і щедро зрошені невисокі пагорби, а на полях достигав багатий, на мій погляд, урожай. Але сам будинок скидався на якісь руїни, до нього не вела жодна дорога, з його димарів не здіймався дим, а навколо не видно було нічого, схожого на сад. Серце моє завмерло.

— Оце?! — вигукнув я.

Очі жінки загорілися злобою і гнівом.

— Це і є Шооз-гавз! — закричала вона. — Кров будувала його, кров зупинила його будування, кров і зруйнує його. Гляньте! — вигукнула вона знову. — Я плюю на землю і накликаю на голову власника цього будинку прокляття! Хай він ганебно сконає! Якщо ви побачите лерда, перекажіть йому те, що чули, скажіть, що Дженет Клавстон уже в тисяча двісті дев'ятнадцятий раз накликає прокляття на нього і його дім, на його комору й стайню, на слуг, гостей, дружину, коханку, дитину. Хай жахлива буде їхня смерть!

І жінка, слова якої лунали, мов якесь жахливе заклинання, раптом швидко повернулась і пішла геть. Я стояв на тому ж місці, мов укопаний, волосся в мене на голові піднялося сторч. У ті часи люди ще вірили у відьом і боялись проклять. Прокляття ж цієї жінки, яке пролунало, мов застереження, щоб я зупинився, поки ще не пізно, зовсім відібрало мені силу.

Я сів і втупив очі в Шооз-гавз. Що більше я дивився на нього, то прекрасніша здавалась мені навколишня місцевість: скрізь цвіли буйним квітом кущі глоду, на луках паслися численні отари овець, у небі так вільно пролітали граки, — на всьому позначався родючий ґрунт і благодатне підсоння; і тільки цей будинок, що нагадував казарму, зовсім не подобався мені.

Поки я сидів отак край придорожнього рову, почали повертатися з ланів селяни; але мені було так тяжко на серці, що я навіть не вітався з ними. Нарешті зайшло сонце, і тоді я помітив на тлі жовтого неба, що з димаря будинку здіймається ледве помітний димок, не більший, як мені здалося, від димка над свічкою, та все ж це був дим, а він означав вогонь, і тепло, і їжу, і якусь живу істоту, що розвела той вогонь. Ця думка втішила мене. І я попрямував уперед ледве помітною в траві стежкою.

Як на єдиний шлях до людської оселі, та стежка й справді була аж надто непомітна; але іншої я не бачив. Незабаром стежка привела мене до кам'яної арки, поряд з якою стояв будиночок без даху, а вгорі на арці виднівся герб. Очевидно, тут мав бути головний вхід, якого так і не закінчили; замість залізної брами — дерев'яні ґратчасті ворота з двох половинок, зв'язані солом'яним скрутнем; не було ні садової