Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— А чого це ви до чоловіка причепились?

— Не до тебе п’ють, не кажи здоров! — недбало відмовив штукар.

Хтось із гайдуків пирснув, але зразу ж йому серце замліло від погляду обозного, котрий прибув сюди, щоб розігнати нахабних лицедіїв (як вони того й чекали, кимось попереджені), щоб розігнати й збіговисько глядачів, котрі полюбляли кумедію більше від Божої служби, щоб перепинити виставу, а зовсім не для того, щоб виручати з халепи чепурненького панка, хоч тепер уже можна було й збагнутий: обозному треба того панка мерщій вивести з юрби не тільки живим, а й здоровим.

От чому пан Купа не горлав і не гримав, як завжди, а вельми дивував усіх своєю чемністю.

— Цей пан прибув у гості до владики, — сказав обозний.

— Диви! — зненацька мовив голосно до матінки Михайлик. — Наче той самий пан Купа, а потрапив між люди, то по-людському й забалакав! Ач! Диви! Диви! Кланяється! Просить!

— Знов ти, голоколіннику!? — стиха визвірився на нього Пампушка. — А геть!

— Знову геть? — так гостро спитав Михайлик, аж панові обозному заціпило, коли побачив, як прислухається натовп, що став зненацька мовчазним і настороженим, як мирославці раптом замовкли й дожидають, може, ще якогось бундючного панського слова.

Наче весь майдан принишк, і не літали вже в руках кудлатого штукаря опуки, брилі й смолоскипи.

Мирославці німо дивились на тих шляхтичів, своїх же рідних українських панів, що мовчуна стояли, на час пиху свою гамуючи, в щільному й мовчазному колі простого люду, що реготав так добродушно перед тим, а тепер чогось лиховісно замовк.

Ніби нічого й не сталось, але… настрій юрби часом змінюється й несподівано, наче й без видимих причин, наче й без приводу, і чепурненький шляхтич уже збагнув, що не треба людям заважати в час розваги, бо розсердяться, та ще в такім великім гурті, як ось тут.

Та й гайдуки стояли непорушно, бо ж тут було їх надто мало супроти такої тьми люду, стояли й стояли, не зважуючись і пальцем кивнути за свого пихатого володаря, за пана Купу, оцього хамулу гидосвітного, який давно вже звик людей простих вважати за ніщо.

47

У страха, як кажуть, очі по яблуку, і пан Пампушка, не мовлячи ні слова, схопив за руку чепурненького панка, що вскочив у халепу, мов курка в борщ, і потаскав геть, але пробитися в юрбі вже змоги не було.

Потягла в другий бік свого синочка й матінка, бо той рвонувся був до пана Пампушки: відчуття польоту ще тривало, і хлопець ще й сам не знав, чого може накоїти спрожогу, і треба було одвести од гріха, і матінці ще дужче засвербіло хутчіш вибратися з цього небезпечного й повного всякими несподіванками людського моря, яке зветься базаром.

Та проходу вже не було.

Люди, що кілька хвилин тому веселились так гучно та буйно, стояли німою стіною, насуплені та наїжені, і кожен зрозумів: ще одне слово зневаги, сказане обозним цьому обшарпаному парубкові чи кому в юрбі, і шляхтичам буде непереливки, бо й завсігди ж, воюючи з ворогом зовнішнім, люди прості легше чосу дають і внутрішнім своїм ворогам, панам і підпанкам.

Коли мирославці на хвилину принишкли, наїжившись проти пана обозного, вони знов почули далеке гупання гармат, але ніхто не зважив, бо ж ні зараз, у клечальну суботу, ні завтра бою значнішого не чекали: всі вірили, що не зважиться пан Однокрил напасти на людей православних у дні зелених свят.

Гармати й справді замовкли.

І в цю хвилину тиші, коли юрба ще знову не загомоніла, як і належить юрбі, на кону з’явився поряд з рухляром Іваном Покиваном сухорлявий предовгий і вусатий парубійко, вже знайомий нам Тиміш Юренко, названий брат Лукії, син Саливона Глека, отой самий, який, пішовши в мартопляси, соромом укрив сиву голову цехмайстра, і в тиші тій, ставши на помості, він страшенним басюрою загукав на ввесь майдан:

— Сілентіум! Сілентіум! Тихше!

На базарі тихо стало, хоч мак сій, бо починалось диво дивнеє, про існування якого на світі Михайлик досі й не чув, ота чародія, оте чаклування, що зветься кумедією.

— Гиля, гуси, до ставу: починаємо сумну виставу! — гримів ще дужче бас Тимоша.

— Чому це сумну? — спитали з юрби.

— А тому, — відмовив Тиміш Юренко, — же пан обозний сюди прибув, щоб нашу кумедію зараз розігнати.

— Не розжене! — сказав таким же дужим басюрою Михайлик.

Аж пан обозний знову був рвонувся, щоб видертися з тиску юрби, але, не спромігшись, принишк.

— Ще й тому лицедійство наше буде нині сумне, що, нарешті, вмерти мусить Климко…

— Не дамо! — загукали з юрби.

— Така його доля, — посміхнувся Тиміш. І знову взяв на повний голос, бо ще десь віддалік базар жив своїм галасливим життям: — Сілентіум! Сілентіум! Ми, спудеї славної Київської академії, алчні, жаждні пити, починаємо вдавать кумедію, щоб добре заробити! Заробити всього потроху: крупів і солі, пшона й гороху, пів’яйця, пуд сальця й мідний шеляг, і все те, на що буде ласка ваша, люди добрі… коли, звісно, вистава таки сподобається, і ви замість грошей не накладете нам по потилиці, подякувавши не за те, що добре грали, а за те, що перестали… Гей, гей! Ставайте ближче! — І той вусань просив притомних глядачів присунутись до кону (бо так тоді й казали на Вкраїні — глядачів притомних, еж вони були при тому). — Гей, гей! — зазивав той вусань. — По-чи-на-є-мо! — І голос його легко розлягався над майданом, повершуючи останні вже базарні шуми.

— Оце так басюра! — захоплено ахнув Михайлик, і спудей, почувши теє, бо стояли вони з матінкою при самім помості, скоса блимнув на хлопця, а тому здалося навіть, буцім кумедник аж вусом підморгнув. — Оце так прудивус! — чи не занадто вже голосно мовив до матінки Михайлик.

Той вусатий спудей, Тиміш Юренко, Глеків син, горуючи над юрбою, глибоченним басом озвався вже до простодушного селюка:

— Мене так люди й звуть: Прудивус!

— І справді-таки — Прудивус! — посміхнулась Явдоха і, відчуваючи марність зусиль, востаннє повторила свій заклик: — Ходімо ж, лебедику!

— Куди вже нам, — відказав Михайлик, — коли й сам пан Купа з гайдуками не може звідси вирватись! — І тут же, обернувшись до кону, забув про все на