Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Сам не с пёрст и уси — на семь вёрст! — зареготав біля Михайлика ставний і гожий москаль, білявий, прездоровий, з важенними ручищами, наче в якого-небудь каменяра або теслі.

— Уси как у оси! — погодилася з білявим велетнем і його, видно, жіночка, теж білявенька, аж трохи руденька, гарна, як вогонь, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими сильними руками й маленькими ніжками в голубих сап’янцях, з пухнастим волоссям, що легковажно вибивалося неслухняними пасмами з-під блакитного шовкового повойника. — Уси как у оси! — повторила вона і так прозоро засміялася, що озирнулось кілька парубків, пильно поглянув і Прудивус, бо здавалося, що зграбна росіяночка хлюпощеться в реготі.

— Не заважай! — сердито кивнув гарненькій московочці Михайлик, бо хоч на кону ще нічого й не відбувалося, а вже він одлетів кудись далеко, задивившись на лицедія, зазираючи в його мерехтячі очі, мов кіт у каганець.

— Синок? — кивнувши на Михайлика, спитала росіяночка в Явдохи.

— Синок.

— Сердитий.

— Ого! — з гордістю відповіла неня.

Вона вже й не поривалась вибратися з людського тиску. Не давши ниньки синові насущного хліба, не могла ж вона позбавляти його й насущних видовищ!

48

А видовисько там було… е-е, ні, такого нам з вами, читачу, ніколи й не побачити.

Треба сказати, що ми й віддалеки навіть поняття не маємо, що то в нас, на Вкраїні, були за дивовища о тій неспокійній порі, бо все те так надійно сховалось — не за серпанком, ні! — а за грубезною запоною безжального часу, аж декому тепер, може, здається, буцімто нічого й не показували глядачам тодішні українські лицедії, нічого, крім шкільної драми…

Зразки тієї драми, що випадково дійшли до нас і всім відомі за підручниками, були написані мовою, якою ніхто й ніколи в житті не говорив (крім спудеїв, попів та дяків), мовою книжною, зіпсованою наполегливими заходами церкви, бурси, канцелярії, бо й тоді канцелярія псувала будь-яку мову аж ніяк не менше, ніж тепер.

Отож і дійшли до нас, читачу, п’єси тих часів — не попростому писані, та й відзначались вони здебільше риторичністю, марнослів’ям незграбного вірша, кволим розвитком дії, чужими простому народові пристрастями і образами, а їй-богу ж, ми певні, що перед народом виставлялося й щось цікавіше та дійовіше, бо саме ж дії, дії гострої, сучасної, завше й прагнули і глядачі, і актори.

Випадком не згоріли в пожежах воєн і плюндрувань лише дві реалістичні кумедні сценки, зрозумілі простій людині, інтермедії якогось Якуба Гаватовича, дотепні й живі образи пана Стецька та наймита Климка, змальовані мовою тодішнього українського простолюду, і ніхто ж не стане доводити, буцім їх, веселих таких та щирих, було тільки дві, оті сценки Гаватовича, буцім на Вкраїні й зовсім люди не бачили дотепних вистав, народних своєю мовою й змістом.

Були й такі вистави.

Нехай і прості, як і глядачі тих літ.

Нехай простуваті.

Нехай далекі від театру тих часів у Франції, Італії чи Англії, бо ж ми були в ту пору молоді, від усієї Європи молодші, або кожному народові — свій час, своя пора: рости, цвісти, мужніти чи марніти…

Коли розцвітали науки й мистецтва на Сході, ще світ не знав культур античних. Коли аж так блискуче забуяли сили еллінів та римлян, ще й гадки не було про високе піднесення над світом недавніх варварів — германців, франків, ангелян. А ми, східні слов’яни…

Ми — наймолодші. Молода кров!

І тільки!

А молодість… Їй-богу, це не так уже й кепсько, бо майбутнє — для нас!

49

Можливо, був то й театр імпровізації, як і в Італії чи у Франції тих часів, коли сценічний твір щоразу перестворювався наново в самісіньку хвилину виконання, коли актори, заздалегідь умовившись про розвиток сюжету, про фабулу й інтригу, створювали в ході вистави все те, що мовили з кону, легко розвиваючи гру, на яку викликали і партнер, і тодішній простонародний «партер», тобто нелукаві глядачі, які десь на базарі не одну дзиґареву годину могли вистояти під сонцем чи й під дощем, дихання позачаювавши, плачучи й сміючись.

Так, так, так: плачучи й сміючись!

Бо ж народ наш, звичайна річ, любив своїх нехитрих лицедіїв, хоч акторів тоді в державі та поміж панством не дуже й шанували.

Хоч і звали їх тоді, як заманеться: лицедіями, мартоплясами, кумедіянтами і навіть блазнюками.

Хоч і не було тоді на базарнім кону — ані заслужених артистів (самі тільки народні), ані титулів, ані почесних нагород, ані службової пихи.

Хоч і не знали тоді на відкритім помості — ні завіси, ні лаштунків, будованих чи мальованих, ані штучного світла, ані шатів та вборів, ані помальованих облич.

А було тільки слово.

Тільки рух.

Тільки очі на виразному обличчі лицедія.

І серце.

І запал.

Щоб до сліз, до сміху, аж до сміху в сльозах, бо ж тільки людині, між усіма живими створіннями, тільки людині є властивим сміх, і що більше людина сміється, то більше вона стає людиною.

Тож і сміялись глядачі, і плакали, бо все, що бачили притомні люди, робило їх там непритомними: хапало за душу.

Бо люди вірили в правду того, що їм показували лицедії на базарному кону.

Бо й самі лицедії в те вірили, бувши майстрами свого трудного діла.

Бо воно й справді було, те діло, не з легких.

Тодішній актор мусив мати, як кажуть, язика на ковороті, щоб відповісти на кожен рух, на кожен вигук, на кожен подих глядача, щоб набалакати, коли трапиться, стонадцять кіп гречаної вовни, купу смішних та цікавих дурниць, але з тою святою стриманістю, з тою мірою, коли всього буває на кону — і не замало, й не занадто.

Тодішній лицедій мусив добре вміти підхоплювати діалог, щоб вести сюжет далі та й далі самотужки (без готового тексту), коли це й справді був подеколи театр імпровізації, найщиріший народний театр, і, певне, мав із того вільного діяння актор тодішній втіху неабияку, бо ж повторювати безліч разів щось готовеньке — не така, либонь, уже й солодка втіха в порівнянні з творчими радощами безпосередньої імпровізації.

Актор тодішнього театру, де зал для глядачів — без меж і без покрівлі, мусив і тілом своїм володіти, як скрипкою чи бандурою, а скрипкою чи бандурою, як власним тілом. Він мусив бути танцюристом, акробатом, жонглером, передражнювачем, блискучим майстром перевтілення і, звичайна річ, неабияким співаком.

Тодішній актор, не обарвлений гримом, костюмом, штучним світлом,