Читати книгу - "Quo vadis"

він поїхав. Коли ми з Кротоном заходили до цього будинку, не бачив нас ніхто, крім одного грека, який був із нами в Остріані. Скажу вам, де мешкає, приведіть мені його – я ж накажу йому мовчати, бо тому чоловікові я плачу. Додому до себе напишу листа, що поїхав теж до Беневента. Якщо ж грек уже дав знати префектові, я заявлю йому, що Кротона сам убив і що це він зламав мені руку. Так зроблю, – присягаюся тінями моїх батька й матері! – а отже, можете тут залишатися спокійно, бо жодна волосина не впаде з голів ваших. Приведіть мені скоріше грека, якого звати Хілон Хілонід!

– Отже, Главк залишиться біля тебе, пане, – сказав Крисп, – і разом із вдовою буде за тобою доглядати.

Вініцій нахмурив брови ще дужче.

– Послухай, старий, що я тобі скажу, – мовив він. – Маю бути тобі вдячним, і видаєшся ти мені добрим і чесним чоловіком, але не говориш мені того, що в тебе на дні душі. Ти боїшся, щоб я не викликав моїх рабів і не наказав їм забрати Лігію? Чи не так?

– Саме так! – відповів із певною суворістю Крисп.

– Тоді зваж, що з Хілоном розмовлятиму при вас і що при вас напишу листа додому, що поїхав – і що інших посланців, окрім вас, потім не буде… Поміркуй сам і не дратуй мене більше. – Тут скипів, і лице його скривилося від гніву, і заговорив сердито: – Невже ж ти думав, що я заперечуватиму своє бажання залишитись, аби її бачити?.. Дурень би здогадався, хоч би я й заперечував. Але примусово не буду її більше брати… Тобі ж скажу щось іще. Якщо вона тут не залишиться, то цією здоровою рукою позриваю пов'язки з руки, не їстиму, не питиму – й нехай смерть моя впаде на тебе й на твоїх братів. Навіщо ж мене лікував, чому ж не наказав мене вбити?

І зблід од гніву та ослаблення. Але Лігія, яка із сусідньої кімнати чула всю розмову й була певна, що Вініцій виконає обіцяне, злякалася його слів. Не хотіла аж ніяк його смерті.

Поранений і беззахисний, він викликав у неї тільки співчуття, а не страх. Після втечі, живучи серед людей, що перебували постійно в релігійному екстазі й роздумували тільки про жертви, самозречення та милосердя без меж, сама надихнулася новим ученням настільки, що воно заступило для неї дім, сім'ю, втрачене щастя і водночас із неї зробило одну з таких дів-християнок, які змінили пізніше стару душу світу. Вініцій занадто багато важив у її долі й занадто багато було з ним пов'язано, щоб могла про нього забути. Думала про нього цілими днями й не раз прохала Бога про таку хвилину, в якій, запалена вченням, могла б йому відплатити добром за зло, милосердям за переслідування, переконати його, привести його до Христа і врятувати. А тепер їй здавалося, власне, що такий час настав і що молитви її почуто.

Тож наблизилася до Криспа з натхненним обличчям і почала говорити так, якби її вустами мовив якийсь інший голос:

– Криспе, нехай він залишиться серед нас і ми залишимося з ним, допоки Христос його зцілить.

А старий пресвітер, який звик шукати в усьому промисел Божий, бачачи її екстаз, подумав одразу, що, може, її вустами промовляє вища сила, і, устрашившись у душі, схилив сиву голову.

– Нехай буде так, як ти говориш, – сказав.

На Вініція, що протягом усього часу не зводив з неї очей, те швидке послушенство Криспа справило дивне і хвилююче враження. Здалося йому, що Лігія серед християн є такою собі Сивіллою[229] чи жрицею, що оточена пошаною та послухом. І мимоволі пройнявся цими почуттями. До любові, яку відчував, додалося тепер ніби певне побоювання, перед яким любов сама уявлялася чимось майже зухвалим. Не міг при тому звикнути до думки, що стосунки їхні змінилися, що тепер не вона від нього, а він залежить од її волі, що лежить ось хворий, побитий, що перестав бути силою, яка вчиняє напад, підкоряє, і що він, мов безпомічне дитя, перебуває під її опікою. Для його натури, гордовитої та свавільної, такі стосунки з будь-якою іншою істотою були б принизливими – але тут він не тільки не відчув себе приниженим, але був удячним їй, як своїй володарці. Було це відчуття для нього нечуваним, іще день тому таке не спало б йому й на думку, і вразило б його навіть у цю хвилину, якби він міг собі його усвідомити. Але він не запитував тепер, чому так сталося, ніби це було справою цілком природною, почувався тільки щасливим, що залишається.

І хотів їй подякувати – з ніжністю і ще з якимось почуттям, настільки йому не знайомим, що його навіть назвати не міг, позаяк була це просто покірність. Але попереднє збудження виснажило його так, що говорити не міг і дякував їй тільки очима, в яких сяяла радість, що залишається біля неї і що матиме можливість дивитися на неї завтра, післязавтра, може, ще довго. Радість змішувалася в нього тільки з побоюванням втратити це, що знайшов; побоювання було таким великим, що коли Лігія подала йому за хвилину воду і охопило його бажання стиснути її долоню – побоявся це зробити, побоявся – він, той самий Вініцій, який на бенкеті в імператора цілував силоміць її вуста, і після її втечі обіцяв собі, що тягтиме її за волосся до кубікулу або накаже її шмагати.

Розділ XXIV

Але почав також побоюватись, аби якась недоречна допомога ззовні не затьмарила йому радості. Хілон міг дати знати про його зникнення префектові міста або вільновідпущеникам у його домі – а в такім разі слід було чекати вторгнення стражників. Промайнула навіть думка, що тоді міг би наказати схопити Лігію й зачинити в своїм домі, але відчував, що того робити не мусить – і не здатен. Був чоловіком свавільним, зухвалим і доволі розбещеним, а при потребі й невблаганним, одначе не був ні Тигелліном, ні Нероном. Військове життя надало йому певного усвідомлення справедливості, честі й сумління, тож розумів, що такий вчинок був би чимось страшенно підлим. Був би врешті здатним вдатися до нього у нападі гніву і в повноті сил, але в ту хвилину був розчуленим і хворим, тож дбав про те лишень, аби ніхто не став між ним і Лігією.

Зауважив із здивуванням, що відтоді як Лігія стала на його бік, ані вона сама, ні