Читати книгу - "Том 11"

Сьогодні поговорю про твої поради з лікарем, коли він приїде оглядати горло С[ергія] Костянтиновича]. Боюсь

я того оглядання, бо як залізе він з дзеркалом в горло (Ліля знає, як то робиться), то коли б ще Blutsturz 1 не трапився; але С[ергій] Костянтинович] сам настоює на тому огляданні, бо горло дуже обридає йому остатніми часами, а тепер ще й зверху стала шия боліти і до ключиці біль іде. Певне, то все до одного належить. З їдою справа трудна, бо їсти С[ергій] Костянтинович] не все і не завжди може, ще восени міг все їсти, а тепер і сей апарат розстроєний. Дякуючи колосальним дозам хіни (24 гр[а-на] в день), при тому ж антифібрину та іншим понижаючим, жар на 2—3 десятих зменшився (тільки (!) 39°), але упадок сили зате збільшився, так що навіть часом підвестися немає енергії. Єдине, чим ся слабість ще лагідна, се той дивний оптимізм, що сливе не покидає хворого. Вчора просив мене написати в Швейцарію, навести справки про тамошні санаторії, і до Льоні Б[орецького] на Рейн,— ото все думає про подоріж! Я, звісно, написала... С [ергій] К[остянтинович] думає тільки про те, коли б настільки поправитись, щоб їхати — «в такому стані, як тепер, я вже ж не можу їхати, бо се було б занадто багато клопоту для того, хто мав би мене везти»,— він не думає про те, що його в жадну санаторію не приймуть таким.

Надто думати про бережіння себе мені нема нагоди, бо я й так нічим не втомляюсь, хіба що морально. У С [ергія] К[остянтиновича] я проводжу час тільки від 127г дня до ІОѴг вечора,— віп пізно переходить на денний стрій, бо вночі сливе не спить через кашель і жар, а ввечері починає рано усякі витирання та інші відправи, хоч я підозріваю, що то вже він видумує, аби заставити мене раніш іти спати. Він не дає мені нічого втомного робити для нього, рідко коли попросить щось принести з другої хати, я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене), знаходжу потрібні листи абощо в його столику, часом напишу якийсь діловий лист, читаю йому часто — от і всі мої «обов’язки». Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і зараз же розбитись,— не позволяє ніколи йти ввечері додому (се тільки через малий дворик перейти!) без провожатого, бо, мовляв, я можу послизнутись або спіткнутись; взяв з мене слово, що я казатиму всі вікоп-ниці собі на ніч зачиняти, ото щоб часом хто не вбрався; допитується, коли я лягаю спати, не вірить, що я стільки їм, скільки треба,— можна подумати, що се я хвора, а він мене глядить. Все повторяє: «Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпус-тить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии». Коли бачив, що я спішилась кінчати свою статтю (я її послала 12-го), то представлявся, що не хоче ні розмовляти, ні слухати читання вголос, і то так, що я навіть повірила; просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка: «Я люблю, когда около меня люди ра-ботают».

Погода тут, як на злість, бридка,— іде сніг і зараз розтає, вітер противний, мокрий, просто не віриться, що се январ, так наче марець!

Тьотя Єля була і вже поїхала, бо раз, що якісь там справи дома чекали, а друге, що мені однаково нічого помагати. Що ж поможеш тому, для кого «чудо» потрібне? Тут треба бути хіба месією!.. Все-таки спасибі їй, що приїздила, я дуже ціню таку прихильність.

Будь ласкав, папа, напиши, чи не озивався там Брок-гауз? Робота моя все-таки не жде, і, правду кажучи, я без неї не могла б витримати. Белетристики я щось не можу писати, бо і в ній беруть участь нерви, а статті сі добрі тим, що се робота зовсім об’єктивна і вимагає тільки думки, що досі в мене ще доволі незалежна від настрою. Якщо Брокгауз прислав книжки, то, будь ласкав, не гайся мені їх переслати сюди.

Я дуже прошу Лілю піти до Бердяєва (його адрес можна довідатись у його батьків на Ново-Єлисавет[ин-ській], № 10) і попросити у нього роман «Lene» 157 і нові числа журналів «Gesellschaft»158 «Literarisches Echo» 159, «Revue bleue» 160, і, може, він сам там знайде щось до теми «Народничество в Гермаиии». Се теж прошу прислати поштою, не ждучи, поки Ліля їхатиме сама.

Треба жити так, як живуть люди в осаді,— поставити варту і провадити всю роботу так, мов у нормальні часи. Хто знає, справді, чудо не чудо, але й лікар не бог і може помилятись. Я бачила в Криму людей, «приговоренных» в молодості, що жили собі під тим приговором до старості. Врешті, нічого я не знаю і краще б ні про що не думати...

Пишіть мені, що там в Києві робиться, ми дещо начитували в газетах, але в листах воно живіше виходить. Взагалі пишіть, що там всі наші роблять.

С[ергій] Костянтинович] дякує за привіт і просить кланятись вам обом, і всій родині нашій, і Драгомановим.

Я писатиму часто, хоч не завжди так просторо, як тепер.

Цілую вас дуже, дуже міцно. Мною, власне, не журіться: «Она усьо может» — перифраза мого речення, відповідна обставинам.

Ваша Леся

116. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

29 січня 1901 р. Мінськ 16.1 1901

Liebe, feme Lotosblume! 161

Певне, отримали мою картку і подумали собі: чого се її біда загнала у якісь невідомі простори? Отже, щоб Ви знали, то власне біда: тут у Мінську живе той мій приятель, що я Вам ще давно колись про його казала. Він все остатній рік був хворий, і я навідувала його, їдучи на північ і з півночі, потім їздила спеціально до нього восени (минулого вересня) днів на 10, а тепер от приїхала та й сиджу, жду, що далі буде. А далі, здається, нічого доброго не буде. Він уже близько півроку не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка безперестанку, сили менш, ніж у дитини,— каже