Читати книгу - "Том 11"

лікар, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення. Тим часом я гут уже тиждень і ліпшого нічого не бачу, хіба навпаки. Тепер от пишу Вам за тим столом, що стоїть перед ліжком хворого (я цілий день не відступаю від нього), мій друг спить не спить, лежить тихо, а я пишу листи і думаю собі: «Нащо, властиве, їх писати? тільки людям жалю собою завдавати!» Вам пишу головно для того, щоб Ви не думали, ніби я з лінивства послала Вам картку та й замовкла. Я писала її серед клопоту, шукала собі домівку тут, ганяла по місті за різними справами (ще й міста сього не знаю гаразд), а головно, була так приголомшена свіжим враженням страшного стану мого друга, що ледве могла думки свої зібрати. Що Ви не нагнівались на мене за коротку і немов недбалу записку, я в тому певна, Sie werden gewiss Ihrem armen Schwan nicht bose а якби й нагнівались, то тепер перестанете — правда ж?

Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспо-кійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну... А я весни так боюся, так боюся, як... того, чого не можу назвати.

І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться... В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба. Ви розумієте мене?

Тим часом я живу тут зо дня на день без планів, без перспектив. Роботу свою веду далі. Оце днів два як відо-слала до «Жизни» свою розправу про новітню соціальну драму, докінчену вже тут з лихою бідою. Тепер писатиму другу розвідку: про народовський напрям в німецькій літературі. Набрала матеріалів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе. Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюся до неї братись, певне, якесь божевілля вийшло б, маю занадто натягнені нерви. А до критики нерви не належать або менше належать, отже, саме для мене робота. Тільки не можу так хутко робити, як в Києві. Хто зна, чого я втомляюсь (роботи більш нема ніякої, і вночі мені ніщо не заважає спати), але я, напр[иклад], увечері ледве в стані один-два листи написати.

Ну годі, мій друг прокинувся, треба буде йому щось прочитати, а може й заграти (тут єсть на чому, хоч і поганенько), то вже скінчу листа, щоб на завтра не зоставалось.

Бувайте здорові, Sie liebe, liebste! 1 Міцно стискаю Вашу руку.

Ваша Л. Косач

Моя адреса тут: Минск, угод Михайловской и Широко й, дом Нарейко.

117. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

8 лютого 1901 р. Мінськ Минск, угод Михайловской и Широкой,

д. Нарейко, 26.1 1901

Дорогий товаришу!

Випало так, що не я мамі, а вона мені передала Вашого листа, бо він мене в Києві не застав. Я вже третій тиждень, як тут пробуваю, і скільки ще пробуду, невідомо. Чого я сюди забралась, не буду Вам розповідати, бо то справа ні для кого, окрім мене самої, не цікава, скажу тільки, що переживаю тепер надзвичайно (навіть для мене надзвичайно) сумний час, і, може, власне, через те Ваш лист,— повний такої прихильності, на яку я і не заслужила зовсім,— дуже втрапив мені до серця. Шкода мені дуже, але не можу вволити зараз Вашого бажання щодо фотографії, бо в мене її навіть в Києві готової нема, а вже тут і поготів; здійматись тут навряд чи варт, бо, либонь, і фотографії иогапенькі, та й сама я в настрої для портрета не властивому. Прийдеться Вам, товаришу, либонь, який час почекати ще. Товаришка] Черняхівська мені нічого не казала, вернувши з Москви, про Ваше бажання, а тоді його легше було б загодити, певне, вона забула, хоч передавала мені Ваше вітання і все те добре, що Ви їй говорили про мене. Згадуючи те все і Ваш теперішній лист, думаю я собі: чим, справді, могла я з’єднати собі таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії,— адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!.. А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, пе тільки мені, якусь ілюзію світла,= нехай то буде навіть оптична облуда,= не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше в моєму житті походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна. Тов. Черн[яхівська] казала мені, що Ви збирались на різд-во до Києва,—чому не зібрались?! Я була б дуже рада бачити Вас. Жалую взагалі, що ми так рідко стріваємось, а на сей раз знайшлись би навіть деякі справи до спільної обради. Може, згодом напишу Вам дещо про них, але тепер вже ні, бо се тема досить довга і про неї треба говорити з більшою притомністю, ніж я тепер маю.

Спасибі, товаришу, за Ваше добре слово, се вже не вперше воно мені приходить zur rechten ZeitДивно мені і все ж мило думати, що й така життям зламана (або, краще, без життя змарнована) людина, як я, може комусь дати хвилину втіхи. Моїм невідомим прихильникам моє вітання, а Вам, дорогий товаришу, щире стискання руки.

Завжди прихильна до Вас

J1. Косач

118. ДО В. Г. КРИЖАНІВСЬКОЇ-ТУЧАПСЬКОЇ

11 лютого 1901 р. Мінськ 29.1 1901

А теперь, Вера Григорьевна, я позволю себе прибавить еще от себя самой приписку, на которую меня упол-номочил наш друг. Его письмо вышло по необходимости очень коротко (Сергей Константинович, кроме того, очень опечален, что оно вышло «сухо» от непривычки дикто-вать), хотя писали мы целый день с 1 ч[аса] дня до

10 ч[асов] вечера, с большими перерывами среди фраз... Сергей Константинович не преувеличивает своего положення, скорее смягчает его: он приговорени,