Читати книгу - "Том 11"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Когда я приехала сюда (7 января), то у меня уже не было надежды, так как доктор нисал мне, что болезнь приняла скоротечную форму и что о проектированной нами совместной поездке куда-нибудь в санаторию нече-го и думать. Но сам Сергей Константинович еще был на-строен более онтимистически: норучил мне разослать письма в разные концьі за оправками о санаториях и с большим нетерпением ждал ответов, теперь же, когда эти ответы получены, он уже не смотрит на них. Да и как ве-рить в лучшее будущее, когда жар выше 40°’доходит (даже по утрам часто не ниже), голос без звука, не только встать, но даже подняться без посторонней помощи нельзя, кашель положительно изводит, пресловутое «питание» по не-обходимости сведено на minimum, а ко всему еще эти ужасные бессонницы. С каждым днем падают силы, и нет средств восстановить их. Жизнь проявляется только в со-знании страдания да в чувстве бесконечной усталости. Не только читать и писать самому, но даже слушать чте-ние ему теперь не по силам; раньше часто просил меня играть, последние два дня уже не просит. Мы даже редко теперь с ним разговариваем, он только просит, чтобы его не оставляли одного, ну да, конечно, об этом и просить не надо. Днем с ним я, а ночью его отец. Я живу в том же доме, взяла с собой все необходимое для ближайших ра-бот и делаю вид, что я живу и работаю вполне нормально, так как при малейшем моем видимом отклонении от нормы С[ергей] Щонстантинович] начинает упрекать себя в эгоизме и беспокоиться о том, что я расстрою своє здо-ровье, опоздаю с срочной работой в журнал и т. д. С ним приходится быть очень осторожной, чтобы не потревожить его чувства альтруизма, которое у него как будто все воз-растает по мере того, как падают силы.
О Вас он вспоминает часто и с особенной теплотой. Как жаль, что Ваши письма до него не дошли! Это доставило ему миого горьких минут. Не знаю, писали ли ему его остальные друзья, но он от них почти полгода ни слова не получал и чувствует себя забытым ими. Страшно тяжело слыдіать, когда он вспоминает об их молчании без всяких упреков, а чаще всего в такой фор-ме: «Как вы думаете, может быть, они рассердились, что я им ничего не пишу? Но ведь я не могу писать, даже диктовать долго не могу, а после такого перерыва коротко писать нельзя». Ваше письмо и карточка обрадовали его почти до обморока (вот как иногда выражается ра-дость!), не хватило сил прочесть его первый раз с начала до конца без перерыва, зато потом перечитывал много раз. Теперь с иетерпением и беспокойством ждет обещан-ного Вами «большого письма» и все обсуждает причины, отче го этого письма нет. Неужели он так и не дождется его?
Однако довольно уже этих грустных вещей. Если за-хотите что-нибудь узнать, пишите мпе на имя С[ергея] К[онстантииовича]. В случае чего — Вы получите от меня телеграмму, то’гда, если пожелаете, пишите в Киев, М[а-риинско]-Благов[ещенская], 97. Жму крепко руку Вам и Павлу Лукичу.
Л. Косач
119. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ
11 лютого 1901 р. Мінськ 29.1 1901
Дорога моя товаришко!
Сердечно дякую за Ваш лист і фотографію, хоч вона і не дуже вдатна, та все ж нагадує трошки Вас. Моєму товаришеві дуже подобались Ви на фотографії (він знає Вас з творів і з моїх слів). Не знаю, коли відплачуся Вам, бо, відай, не хутко схочеться мені здійматись, хіба замовлю якийсь з давніших портретів.
Мала Вам довгого листа послати, та, може, короткий буде ліпше, бо нащо та туга має бути, ще й довга! Окрім туги, тепер нічого не маю.
Одваги в тім нема, за що Ви мене хвалите, так зробила б кожна — нефілістерка, а може, навіть і філістерка одважилась би, при тім же в нас се мало кого може скандалізувати. Наскільки я starker Geist162,.покаже час,—■ може, ще і я зломлюся. А коли витримаю, то в тім заслуги нема, як не було заслуги в тім, що я витримала операцію,— не моя в тім заслуга, daS ich habe ein zahes Leben163. А колц вже приходиться жити, то треба, щоб якась робота була в руках. Впрочім, роблю остатніми часами дуже мало, бо якась втома вечорами нападає і часто голова болить.
З моїм другом дуже зле, і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. Листи замість нього пишу я, навіть його найближчим приятелям. Не може слухати читання, сливе не говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: «Може, мені трошки поліпшає на час, тоді Ви мені заграєте». Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга. Може, через те і вігі такий спокійний, дивно спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує, що я раніш не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я т а к о го друга маю втратити!..
Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його, чим тільки можете, і не тратьте часу,— в, з а р о -д і сю хворобу можна викорувати. Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!..
Бувайте здорові, міцно стискаю Вашу руку і щиро дякую за ті прихильні слова, що Ви мені подарували. Ви не вважайте, що мої вирази такі холодні, се я вже тримаюсь тепер увесь час такого тону, боюсь давати собі волю.
Я здорова, сплю не завжди добре, та се пусте.
Листа від п. Стефаника я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 11», після закриття браузера.