Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Комісари зам’ялися…

— Але ж панство саме не заперечує, що до Запорозького війська пристало чимало збіглих хлопів, міщан, ремісників і різних волоцюг. Виписати їх конче потрібно. Так було ухвалено три роки тому в Житомирі на комісії. Реєстр треба перекласти і переглянути. Справа надто загальмувалася.

— Коли переглядати? Тут? У полі? — спалахнув Сагайдачний. — Будьте певні, що хлопів ми й самі повикидаємо, але складати реєстр треба не тут, бо тоді не обійдеться без різанини.

— Ремісники нам потрібні ще більше, ніж землероби, — сперечався Калиновський, — бо орати кожен вміє,

а шевцювати або кувати коні треба вивчитися. Віддаси хлопчика до майстра, сплачуєш за нього, сподіваєшся мати доброго коваля, — і ось тобі: ані коваля, ані звичайного хлопа. Пошився мерзотник, у козаки.

— А шинкарі? А війти? А кравці? — разом загомоніли пани. — Всіх треба повиписувати без винятку.

— А що скаже вельможне панство, коли повстане голота і вдарить на кварцяне військо і ваші почти? Ще й підбурить хлопство повстати?! Це ж буде наче пожежа в степу. Тоді не вціліти ані фільваркам[168], ані замкам. Повстання пошириться, як ураган. Ми не спроможемося зупинити стихію. Вельможне панство мало нагоду упевнитися, що це за люди. Один Бородавка скільки завдав нам клопоту, а коли справа йде за п'ятдесят тисяч Бородавок…

— Але шановна старшина забуває, які виключні умови ми вам пропонуємо. Замість десяти тисяч злотих — сорок тисяч на рік. Республіка неспроможна тримати більше війська.

— Ми і не просимо додатку, — покрив ремствування старшини металевий баритон Сагайдачного. — З цих сорока тисяч ми викраємо на кілька тисяч душ. Проте на випадок татарського нападу або турецької війни — кордони будуть добре захищені, і ми зустрінемо ворога в Дикому Полі і не дамо йому промкнутися в нашу ойчизну.

З військового погляду Сагайдачний цілком правий, Жолкевський з ним згодний, але панам цікаве інше, і мовчить старий гатьман коронний і не висловлює своїх думок.

— Але ж козацтво щоосені виходить на волость і оселяється по наших маєтках. Їх стація нас руйнує. Вони підбурюють наших хлопів, грабують нас, — підскочив Януш Острожський, тремтячи від люті. — Ми не потерпимо далі такого стану.

— Хай осідають по крулевщизнах. Якщо козацтво потрібно короні, хай і живе воно за кошт корони, а не за наш, — палко підхопив Конецпольський.

Забуто урочисту манірність засідання. Януш Острожський відкидає крісло і люто стукає по столу костистими пальцями:

— Ми не можемо припустити, щоб три чверті, та що я кажу, — дев'ять десятих нашого хлопства оголошували себе козацтвом і виходили з-під нашої влади. Це чорт зна що! У мене в Білоцерківському старостві триста послушних домів, а непослушних щось із півтори тисячі.

— А в Корсуні двісті послушних, а непослушних тисяча триста, — урвав його Валентин Калиновський. — От і господарюйте при таких умовах!

— І ще з'являються цілі ватаги, розташовуються на стацію і вимагають, щоб їм «в тих місцях хліба-солі не відмовляли». Давай їм хати, паливо, сіно, хліб, овес, молоко… та чорт їх знає, чого вони тільки не вимагають! — вищав Януш Острожський..

— І спробуй не дати: все розтрощать або почнуть жити грабунками та наскоками на околишні фільварки.

— Так, але чому ж вони не живуть у своїх вольностях? Почцівий круль Зигмунд Август дав їм безкраїй степ. Чому їм там не жити? Чи то лякають їх татари? Чи то корисніше сісти на готовеньке?

— Тому що запорозькі вольності порозбирала собі старшина, а для голоти немає там місця! — схопився з місця Балика. — Добре говорити вельможному панству про свої вигоди, коли у панства вдосталь і хлопів і землі. А бідному козакові нема де й коня попасти, на якому рушає він у похід на захист того ж самого панства.

— Ну а ми цього не потерпимо! Геть з наших маєтків або платіть данину і ходіть на панщину!

Пристрасті розпалювалися. Пани нікого не слухали і перебивали один одного, як баби на ярмарку.

— Все ваше військо — самі тільки хлопи та збіглі злочинці!

— Пірати! Душогуби! — тоном вище взяв Ян Жолкевський.

Старшина схопилася з місць, розпалена обуренням.

— Вельможне панство! — задзеленчав дзвоник коронного гетьмана. — Нєх панство не забуває, що воно зібралося тут, як мужі державного та громадського досвіду, щоб запобігти дальшому лихові, а не для сварок і безпідставних образ. А ви, панове старшина, доведіть, що ви не буйний Бородавка і спроможні серйозно поставитися до нашої спільної справи.

— Яка дурниця!.. Їх треба винищити, а не зменшувати їх кількість, — бурчав Януш Острожський, обмахуючись шматком пергаменту.

Пани замовкли, сіли на свої місця, і по незручній мовчанці Жолкевський перейшов до дальших питань.

— Ні! Ми не допустимо, щоб палили наші човни, — відсапувався Танцюра, витираючи спітнілу голену голову. — Рибальство — наш хліб. Вся Польща і Німеччина годуються нашою рибою.

— Виловленою по вулицях Каффи та в димучих руїнах Трапезунда? — жовчно з'єхидствував Ян Данилович.

— Може, й там, — не змовчав буйний Танцюра, — бо коли корона по два роки не сплачує нам грошей — кожен вільний піти шукати собі іншого хліба.

— Тихше! Тихше, панове! — втрутився коронний гетьман. — Ми вам залишимо плоскоденки-галерки, а байдаки попалимо.

— Та хіба ж ми не рибалимо в морі? І в Азовському, і в Чорному? Ми навіть маємо татарський ярлик[169] на вільне рибалення.

— Попаліть байдаки у непевних людей, а в статечних старшин відберіть присягу і підпис рук, що вони триматимуть човни під сторожею і не даватимуть їх під походи.

Жолкевський похитав головою…

— Ні, панове старшина, це річ неможлива. Човни мусять бути попалені.

— Та як же ж так?! Вельможне панство каже, що треба приборкати самих горлаїв та галабурдників, — тих, хто грабує та робить напади. За що ж нам безневинно страждати? Човни ж гроші коштують і хороша користь діставати по 20–30 злотих кожного кварталу і палити майно, що коштує вдесятеро.

— Вже тоді краще під султана піддатися!

— Чи то під Московщину!

— Кожному тепер козаки знадобляться, — палко загули старшини, перебиваючи один одного.

— Нас навіть цісар запрошує до себе служити!

— І перський шах!

— І грузинські князі!

— І той же хан — приборкувати своїх беїв!

Це було те, чого так боявся Жолкевський. Досі старшина відхрещувалася від можливості такого відлучення, але пани надто зарвалися. Жолкевський зрозумів, що час відступити.

— Панове старшина, заспокойтеся! Ми погано зрозуміли один одного. Вам буде сплачено повну вартість кожного човна і прибуток, який міг би він вам дати протягом цілого року. За цей час панство візьметься до якоїсь іншої корисної справи, і таким чином аж ніяк не постраждає.

— Що нам робити? Торгувати,