Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Герцог де Гіз теж охоче вбив би його без будь-якої винагороди.

— Ваша правда, але не треба сподіватися на це. Зрештою, якщо його милість здобув би трофей у вигляді адмірала, ваш брат повернувся б до нас розгніваним і сипав прокльонами.

— Яким би він не повернувся, я бажаю бути тут,— кажу я, намагаючись продовжити обговорення мого шлюбу.

— Ви й будете тут. Навіть якщо завтра ви вийдете заміж за довіреністю, мають минути кілька місяців, перш ніж ви вирушите до Португалії. Перевезення одного вашого гардеробу — нелегка справа.

— Звісно, я готова виконати мій обов’язок, пані. Я прошу лише подумати, чи не можу я бути корисною вам на близькій відстані. Якби мені обрали французького чоловіка, як моїй сестрі Клод, ми могли б і надалі тісно спілкуватися.

Ось я і сказала це. Слова, які я жадала, але боялася вимовити.

— Марго! — обличчя матері не виглядає сердитим, але особливого задоволення я теж не бачу.

Я напружуюсь в очікуванні нарікань, коливаючись між упертістю та швидкою капітуляцією.

Хтось грюкає у двері й навстіж відчиняє їх попри те, що мати ще не встигла запросити відвідувача. Укритий пилом і брудом, сеньйор дю Гаст, близький друг Анжу, переступає поріг. Я одразу забуваю про короля Португалії й сумніваюсь, що мати зможе згадати його ім’я, навіть якщо дуже старатиметься. Цей чоловік прибув із поля бою. Він приніс звістку від мого брата... і від Гіза.

— Ваша величносте, ваша високосте, я прибув із Монконтуру. Там відбулася важлива битва.

— І що?.. — допитується мати.

— Війська його величності під командуванням герцога Анжуйського здобули перемогу. Вісім тисяч гугенотів здалися в полон. Коліньї утік на південь, але він сильно поранений, тож, якщо його наздоженуть, він та його люди неодмінно зазнають поразки.

— Дякувати Богу! — кажу я, рішуче перехрестившись.

— Дякувати вашому брату,— відповідає мати.— Він — найвідважніший принц у світі. Як почувається мій син?

Я вперше звертаю увагу, що вираз обличчя дю Гаста — всупереч звісткам, які він приніс,— не можна назвати переможним.

— Ваша величносте,— він нервово облизує верхню губу,— у розпалі битви герцога вибили з сідла.

— Боже милостивий! — мати блідне, а у мене в душі холоне. Якщо з Генріхом трапилося лихо, як ми з нею це переживемо? — Він поранений?

— Лише подряпини та синці, ваша величносте. Присягаюсь, я був поряд із ним, коли це сталося.

— Ви впевнені?

— Вельми впевнений, ваша величносте. Ця прикрість більше зачепила душу герцога, ніж тіло. Його особистий охоронець — відданий йому, як і всі ми,— люто бився, аби захистити його, і, зрештою, герцог знову скочив у сідло і залишив поле бою. Його милість особисто наказав мені передати вам не хвилюватися за нього: він надто цінує ваш душевний спокій і не хоче, аби ви турбувалися без жодних на те підстав.

Я бачу, як смикаються м’язи на обличчі матері, її руки намертво прикипіли до поручнів крісла.

— Сеньйоре, ми вдячні вам за те, що ви швидко принесли звістку, і за те, у якій формі повідомили її нам. Будь ласка, перекажіть герцогу, що ми сприйняли це лихо з такою ж сміливістю, яку виявив він під час того інциденту.

— Звісно, я перекажу. Проте ваша величність матиме нагоду продемонструвати витримку й на власні очі переконатися, що після падіння з герцогом усе гаразд. Переслідуючи Коліньї, герцог наказав мені звернутися з проханням до вашої величності та його величності короля: він молить вас вирушити за ним на південь і зустрітися біля Сен-Жан-д’Анжелі. Він планує взяти місто в облогу, і для цього йому потрібні мудрі поради та схвалення від вас обох.

Моє серце, яке хвилину тому калатало від страху, тепер калатає від щастя. Ми вирушаємо слідом за Анжу. Я побачу на власні очі, що мій брат цілий та неушкоджений. Я заспокою та потішу його розповіддю про те, до яких слів і дій я вдавалася заради нього, поки він так відважно бився.

— Пане, я передам королю ваше послання. Якщо ви можете витримати розлуку з вашими товаришами по зброї, прошу вас залишитися з нами на один день. Потім ви мусите поїхати й переказати моєму синові, що, попри велику відстань, яку я не можу подолати так само швидко, як і ви, незабаром він побачить двір біля своїх наметів.

Уклонившись матері, Гаст проходить повз мене. Дорогою до дверей він кидає на мене погляд, значення якого я не зовсім розумію.

Зчиняється метушня: всі починають пакувати речі в той час, як мати все ще перебуває в апартаментах Карла. Нас очікує подорож, упродовж якої доведеться подолати понад сорок п’ять льє і витратити три дні. Я не можу дочекатися миті, коли обійму та привітаю героя Монконтуру, як віднині кличуть Анжу.

Жваво віддаючи накази, я молюсь, аби гарна осіння погода протрималася ще трохи. Мокрі дороги змусять нас їхати удвічі довше. Я намагаюсь не думати про інші причини, які можуть завадити нашій подорожі; коли країна у стані війни, жодна дорога не є безпечною.

До мене підкрадається Жийона з купою згорнених сорочок у руках.

— Ваша високосте,— тихо каже вона,— сеньйор дю Гаст стоїть біля дверей.

Я надзвичайно здивована. Не уявляю, навіщо сеньйор завітав до мене замість відпочинку після тривалої поїздки.

— Подбайте, аби не забули мою нову сукню, ту, що має колір золотого осіннього листя,— я даю останні вказівки, прямуючи до дверей. Я не одразу бачу дю Гаста, адже він стоїть збоку.

— Сеньйоре,— я нахиляю голову.

— Ваша