Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Бажаєте увійти, пане?

— Ні, дякую,— дивлячись в інший бік, він приглушує голос.— Я маю передати вам листа. Це приватний лист від герцога Анжуйського.

Моє серце б’ється швидше. Що ж такого хоче розповісти мені брат? Якісь подробиці стосовно його поранення? Чи просить виконати чергове доручення? Я простягаю руку.

— Ні, не тут,— він поплескує по шкіряній сумці на поясі.— Ось тут,— він підносить два пальці до скроні.— Можете зустрітися зі мною?

— Зустрітися з вами?

— Наодинці.

Я знову озираюсь, аби упевнитися, що ніхто не йде слідом. Переконавшись, що за мною не стежать, я протискаюсь крізь вузький отвір між огорожами на задній стороні саду. Прохід між огорожами та кам’яною стіною залишили для садівників, які підстригають масивний бордюр. У цілому нагадує маленьку алею. Я виявила її за місяць після нашого приїзду. Якби ж я знала про її існування раніше, ми з Гізом могли би прогулятися нею.

Сеньйор дю Гаст уже чекає. Побачивши мене, він прямує назустріч і вклоняється. Дещо здивована, я помічаю, що він вбраний як кавалер — таке враження, що цей пан зібрався на світський захід, а не на таємну зустріч задля вручення листа.

Він пропонує мені руку, і я, не знаючи напевно, як реагувати, приймаю її. Ми мовчки крокуємо, переходячи зі світла в тінь, що її відкидає висока стіна попереду.

— Я чув,— каже дю Гаст,— що після облоги Пуатьє герцог де Гіз приїжджав сюди.

— Так,— я цілком збентежена. Навіщо сеньйору обговорювати герцога? — Як один із головних захисників міста він хотів звітувати перед королем і отримати його схвалення, на яке заслужив.

— Я також чув, що король не єдиний, хто хвалив його; усі придворні дами захоплювалися ним.

— Його сміливість до вподоби всім, і представниці слабкої статі не виняток,— мої вуха палають від думки про мої ревнощі, викликані компліментами інших дам на адресу герцога.

— Ви захоплюєтесь ним, чи не так?

Я зупиняюсь і відпускаю його руку.

— Яке це має відношення до мого брата та його листа?

— Ви не відповіли на моє запитання,— каже він.— Цікаво. Утім, мені не потрібна відповідь. Я бачив, як ви усміхалися йому, коли ми стояли всі разом і слухали про плани герцога Анжуйського. І я бачив ще більше.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Тієї ночі, коли ви приїхали, мене мучив біль у животі, і я вийшов у сад зірвати м’яти.

Я пам’ятаю той вечір, пам’ятаю напівприхований темрявою силует, мій важкий подих і довгу мить, коли незнайомець дивився в наш бік. У мене пересихає в роті від думки, що тим незнайомцем був Гаст. Я доходжу висновку, що будь-яке заперечення лише посилить його впевненість, тож не кажу ані слова.

— Знову мовчання,— він хитає головою так, наче це щось означає.— Сподіваюсь, вам буде приємно дізнатися, що мої шпигуни розвідали, що герцог божеволіє від вас? Його не тішать загравання з іншими жінками та компліменти від них.

Мені приємно, але я не маю наміру розповідати про свої почуття цьому чоловіку. Те, що відбувається між мною і Гізом, анітрохи його не стосується.

— Які дурниці, пане. Усі придворні знають, що його милість упадає за принцесою де Порсіан.

Гаст має нахабство сміятися!

— Пане,— відрізаю я,— мені було непросто влаштувати зустріч із вами, і я маю якнайшвидше вертатися до палацу. Ви гаєте час.

— Справді,— він упритул підходить до мене і проводить вказівним пальцем по моїй щоці.— Ось так вас торкається герцог? — від його запаху, від тепла його подиху на моєму обличчі мене нудить. Раптом я усвідомлюю із жахливою впевненістю, що ніякого листа немає.

Я відступаю, але мені заважає огорожа, а Гаст продовжує наступ. Я затиснута між його тілом, таким близьким, що я відчуваю його жар, та гілками дерев, що вчіплюються мені у спину крізь шовк сукні.

Нахилившись так низько, що його борода лоскоче мені обличчя, він каже:

— Вам подобаються пестощі Гіза? Мої руки не можна назвати руками герцога, але вони вміють дарувати задоволення,— без жодного попередження його права рука обвиває мій стан, притискаючи мене до нього в той час, як ліва рука торкається моїх грудей.

— Сеньйоре, ви забуваєтесь! — задихаюсь я.

— Ні, ваша високосте, я знаю, хто я: гордий нащадок давнього роду і близький друг вашого брата Анжу. Я стану і вашим близьким другом.

Його губи впиваються у мої. Різкі рухи його язика нагадують зґвалтування. Я стискаю зуби, аби запобігти подальшому вторгненню, та щосили штовхаю його в груди, звиваючись усім тілом та відвертаючись від нього.

Нарешті його губи відриваються від мене.

— Я розповім моєму братові, що ви переслідуєте мене.

Я очікую, що Гаст відпустить мене. Усім відомо, що Анжу мене обожнює. Натомість він каже:

— Краще не робіть цього. Я можу завдати вам клопоту, пані, нашептати вашому брату все, що я знаю про ваш флірт із Гізом. Він терпіти не може герцога. Так, я можу вам зашкодити, але я волію задовольнити вас.

Він притискається до мене щільніше, і я відчуваю його збудження. Мене охоплює страх, рівного якому я ще не знала. Ми стоїмо у віддаленому закутку, де нас неможливо побачити. Якщо мені вдасться звільнитися, чи зможу я обігнати його? Чи зможу вийти за межі огорожі? Якщо я закричу, хтось почує?