Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Будь ласка, відпустіть мене.

— Я маю відпустити вас? — його губи знову впиваються у мої. Поки я борюся з ним, гілки дряпають мою спину, немов пазурі розлючених собак.

— Моя мати,— випалюю я, коли він уриває брутальний поцілунок.— Я розповім королеві про ваші спроби примусити мене,— якщо Гаст не боїться Анжу, він точно боїться матері. Усі її бояться.

— А я розповім її величності, що ви із власної волі запропонували ваші принади. Розповім, що ви втекли з-під нагляду вашої гувернантки та намагалися звабити мене. Інакше навіщо прийшли у це безлюдне місце?

— Ви сказали, що маєте листа від мого брата!

— Я таке казав?

— Ви — лиха людина.

— Ви змушуєте мене вдатися до погроз,— рука, що лежала на моїх грудях, переміщується до мого стегна і починає піднімати спідниці. Я відчуваю, як облямівка рухається вгору.— Я — раб вашої краси, точнісінько як Гіз.

— Ні, ви не схожі на його милість,— я відчайдушно намагаюся відкинути його руку.— Герцог ніколи не примушував би мене. Він людина честі, а я незаймана.

Гаст гучно вдихає повітря.

— Незаймані?

Я усвідомлюю, що припустилася жахливої помилки. Моє зізнання аж ніяк не надихає його пожаліти мене або поводитися пристойно — навпаки, збуджує сильніше.

— Яке несподіване задоволення.

Не звертаючи уваги на біль, я заглиблююсь далі в кущі.

— Пане, моя невинність належить королю Португалії. Якщо в мою шлюбну ніч виявиться, що я втратила цноту, і вас звинуватять...

— Ніхто не повірить, що це я, а не Гіз, позбавив вас цнотливості. А я насолоджуватимусь перемогою над ним. Як і насолоджуватимусь, здобувши те, що належить королю.

Його голос хриплий від хіті. Схопивши мене за плечі, він витягає мене з кущів. Я інстинктивно розумію, що він налаштований штовхнути мене на землю. Якщо йому це вдасться, я пропала. З усіх сил я навалююсь на нього, упершись долонями йому в груди. Він втрачає рівновагу і відпускає мене, намагаючись втриматися на ногах. Здається, у нього виходить, але тут трапляється диво. Нога сеньйора послизнулася на злиплому й вологому осінньому листі, і він знову хитається.

Коли він падає на одне коліно, я розвертаюсь і мчу до проходу між огорожами, немов тварина, за якою женеться зграя гончих псів. Протиснувшись крізь нього, я перетинаю квітник. Я не насмілююсь озирнутися. Не можна витрачати дорогоцінні миті на якісь погляди. Свята Маріє, Мати Божа, дайте мені крила. Потім — друге диво! — я опиняюсь у палаці. Моя перша, нагальна потреба втекти від сеньйора змінюється необхідністю дістатися моєї опочивальні, не привертаючи уваги. Один лише факт, що я вийшла з палацу сама, повертаюсь із розірваним убранням, і моє обличчя смертельно бліде, може покласти початок небезпечним для моєї репутації пліткам.

Нарешті я прокрадаюсь до моєї опочивальні. Я ладна заплакати. Сльози, перші з майбутнього потоку, уже струменять щоками. Проте замкнувши двері, я натикаюсь на Жийону, яка дивиться на мене.

— Ваша високосте, що трапилось? Ви плачете? — вона поспішає мені назустріч.

— Допоможіть мені роздягнутися,— я рідко вдаюся до наказового тону, але зараз це дасть мені змогу уникнути інших запитань. Я повертаюсь спиною, аби Жийона розшнурувала мій корсаж.

— Ваша високосте, сукня! — скрикує вона.— Вона подерта, наче пазурями диких звірів.

— Не фантазуйте, дурна дівчино. Я просто послизнулася, коли поверталася з саду, і налетіла на огорожу.

— Послизнулися? — здається, Жийона не переконана. Вона знімає з мене верхню спідницю і обмацує проріху в тканині.

— Так. Якщо сукню не можна зашити, знищіть її,— помітивши, що її погляд стає ще більш недовірливим, я додаю: — Її величність не терпіла зіпсованих суконь, коли я була дитиною. Невже ви думаєте, що вона не дасть мені прочухана попри те, що я подорослішала?

Понуривши голову, Жийона забирає розірвану сукню.

— Можливо, вам варто розповісти її величності, що трапилося.

Ми обоє знаємо, що вона не має на увазі історію, яку я їй розповіла. Вона здогадується, що це брехня, й заохочує мене сказати матері правду, яку я замовчую від фрейліни. Мабуть, вона радить це з добрих мотивів, але я вибухаю гнівом.

— Геть звідси! — наказую я.

Що я маю розповісти матері? Вона вважатиме мене непокірною і дурною через те, що я погодилась зустрітися з Гастом. А, може, й гірше. Вирішить, що я розпусниця. Напевно, Гаст саме на те й розраховував. Я вважала невинною мою поведінку з герцогом де Гізом — або, принаймні, нешкідливою. Що значать кілька таємних поцілунків? Тепер я розумію, що це гріх.

Наблизившись до моєї лавки для молитви, я стаю на коліна і дозволяю собі поплакати, охоплена полегшенням і почуттям провини водночас. Пресвята Діво, для мене очевидно, що я сповнена хіті, і мої непристойні бажання важко приховати, адже сеньйор дю Гаст помітив це. Допоможіть мені очиститися від гріховних думок і почуттів. Дайте мені сил тримати герцога на відстані й приймати від нього знаки уваги лише в присутності інших людей.

У моїй пам’яті постають миті, пережиті в саду. Мої губи палають, по тілу пробігають мурашки від спогадів про дотики Гаста, але все одно я доходжу висновку, що це я винна, бо привернула його увагу, дозволивши герцогу торкатися мене в подібній манері. Відтак, я мушу вічно мовчати про те, що сталося: не лише тому, що мені не повірять, а й тому, що моє мовчання — єпитимія за гріхи минулого.

Нарешті Сен-Жан-Д’Анжелі видніється за обрієм. Останні шість днів були жахливими. Після нашої зустрічі сеньйор дю Гаст затримався