Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

— Браво, Михайле, браво, — плескав Ахава в долоні й широко усміхався у чепурну бороду. — Ти все правильно, хлопчику, зрозумів. Про це саме я й виголосив у своєму кінцевому слові. Сідай до нас. Я ще не все розказав.

Мишко зблід. Дзигою обкрутився на п’ятці.

— Де шапка Арпоксая? Куди вона ділася? Ви бачили її?

Фінікійці мовчали.

— Я її тут залишив. Вона була біля мене, — нервував хлопчина.

— Ні, не бачили, — відповіли фінікійці по черзі. Ахава теж.

Мишко переводив недовірливий погляд від одного до другого. Всі вони, як змовилися, заперечно хитали головами. Елісса пискнула:

— Не переживай. Нікому твоя шапка не потрібна. Дослухаємо татка, а потім усі разом твою шапку шукатимемо.

Лулі щільніше притиснувся до батька. Доброзичливим голосом припрошував Мишка:

— Сідай біля мене. Буде дуже цікаво.

— Ні, я не можу спокійно слухати розповіді. Пропала шапка. Її треба знайти.

Елісса надула щічки з синіми рисочками. Сердито буркнула:

— Ну, йди собі. А ми залишимося. Татку, розповідай. Ой, не так. Прийми належну позу. О, о, саме так! Починай…

Ох, тяжкі хвилини пережив Мишко. Неймовірно тяжкі. Що й казати! Залізна шапка Арпоксая, яку він, ризикуючи життям, роздобув, мовби здиміла.

«Хто украв торбу? — мучило запитання хлопчика, що йшов навмання з опущеною головою. — Ми з Вовком приземлилися серед великого скупчення людей. Там були всі: і скіфи, і греки, і фінікійці. Хто з них поцупив торбу з шапкою? Гундзя? Напевно, він. Гундзя ненавидить мене. Переслідував і бив. І Неандерталець там був. Цей велетень швиргонув мене на купу з мотлохом, хотів, щоб я згорів. Кувікала я теж там примітив, хоча він позаду всіх стояв… І Вовк кудись забіг. Поводився дивно. Коли я його біля моря кликав, то не підбіг. І не зрадів, що я приніс шапку. Навіть не цікавився, яким чином її роздобув. Напевне, Вовка хтось настренчив проти мене. Мадій?»

Мишко свиснув, а потів покликав:

— Гей, сірий! Де ти? До мене.

З куща лоху, який Мишко саме минав, виповз Вовк.

— Я міг би на тебе наступити, — розсердився Мишко. — Міг би лапу тобі покалічити. Чому не подав голосу?

— Я не сірий, — стогнав Вовк. — Я людина. Мишо, ти ніколи не цікавився, як мене звати. А звати мене Борис.

– І чого ти, вовче Борисе, стогнеш?

— У-у-ух, зуб болить, — скаржився товариш.

— Не знаю, що робити? — співчував присоромлений Мишко. — Поліклініки у Каркіді нема. І, погодься, який лікар захоче мати справу з ікластою твариною. Спочатку для тебе потрібно замовити спеціальне крісло, а потім уже лікувати… Борисе, хтось украв торбу з шапкою. Можливо, ти бачив крадія?

— Я торбу взяв.

— Що? — вирячив очі Мишко.

— Кажу: торбу я забрав. Подумав, що ні Мадія, ні Скіла немає. Однаково доведеться чекати, коли вони під’їдуть. Чого остовпів? Я щось неправильно вчинив?

Мишко приходив до тями. А коли оговтався, то не хотів, щоб Борис бачив його переляканим. Вдавано байдуже спитав:

– І куди ти її дів?

— Затягнув у кущі. У-у-у-ух, як же тяженько болить.

Та Мишко не слухав вовчих стогонів. Хлопчик пірнув під сріблясті лози лоху. Через хвильку заглядав у торбу.

— Хух, аж відпустило, — не витримав, признався. — Коли не побачив торби з шапкою, то всередині наче вогнем обдало. Подумав — усе, шапку хтось спер.

Однак Вовк хлопчикових зізнань не чув. Він стогнав усе жалісніше й голосніше.

Мишко стулив рота. Скоса поглядав на кошлатого товариша. Насправді, він ображався на Вовка (подумки продовжував його так називати). Адже Вовк до всього, що його, Мишка, турбувало, ставився байдуже. Вовк не співчував йому.

— Мишо, допоможи мені, — стогнав Вовк.

— Я не дантист. Чим допоможу?

— Обв’яжи зуб ниткою і закріпи її на дереві.

– І вдарити тебе? Так? — зрадів Мишко.

— Тільки ж уперіщ з усієї сили. Щоб я смикнувся — і все. Уже без зуба. І без болю. У-у-у-у-ух.

— Чого ж, можу й уперіщити, — охоче обіцяв хлопчик.

Він виконав свою обіцянку — уперіщив Вовка так, що той перескочив через кущ лоху.

— Агей, чого над твариною знущаєшся, — почув над собою гугнявий голос.

Із замашистою лозиною в руках, Мишко крутнувся.

Десятник Пат, що притримував під собою вертлявого саурана, визвірився на нього:

— Не зміг шапку з Гори зняти — на тварині злість зганяєш?

— Пате, ти неправильно зрозумів, — виправдовувався Мишко.

— Правильно я тебе, безсердечний, зрозумів, правильно. Огрію і знатимеш, як невинних карати.

Гундзя, що заклав язика під долішню губу, змахнув нагаєм. Довгі хвости туго сплетених ременів блискавкою перетнули захмарене небо. Мишко, мов підрізана лозина, упав долі.

Ремені його не зачепили. Але він так злякався, що принишк, боявся ворухнутися.

— Ой, дурний, чого ти? Чого скачеш на мене? Я ж тебе… тобто захищав! — волав довгорукий вояка і відбивався від Бориса.

Вовк люто гарчав на вершника.

— Борисе, до мене. Борисе, сісти, — наказав Мишко.

Вовк, що не переставав люто гарчати, Мишкові покорився. Але й сидячи коло хлопця, демонстрував Патові ікла.

— Добряче вишколив звіра, — дорікнув із коня Пат.

Вояка натяг повід і розвів ноги, готовий злетіти.

— Пате, — скинувся Мишко. — Скажи Скілові, що я шапку Арпоксая зняв зі Скляної Гори. Вона ось тут, у торбі.

Довга Патова