Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

389
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 78
Перейти на сторінку:
class="book">– Я не можу навіть уявити… – дивлюся на Лео, і він обіймає мене, допомагаючи якось встояти на ногах.

– Я знайшла історію Ней, – Аш говорить автоматично, як робот, ніби виштовхує з себе запрограмовані слова. – Усе, що сталося між нею і чоловіком, який її звабив, містером М!сяцем, як він себе називає. Фото… відео. Усі деталі, геть усе. Там є світлини ще двадцятьох дівчат, і це лише в його стрічці. Одна з них Карлі Шилдз і, так… Данні. Коли дівчина їм набридає, вони інколи відпускають її, залякуючи та присоромлюючи, щоб мовчала, мабуть. Там є підказки: що казати, аби дівчина мовчала. Також там були імена деяких дівчат… і коли я пошукала, то виявилося, що вони або померли, або вчинили самогубство, або з ними стався нещасний випадок, або вони просто в списках зниклих безвісти. Зараз на тому сайті є дані ще однієї дівчини. Його останній проект, він і досі її обробляє. Їй здається, що у них романтика й нічого більше. Це ще не зайшло надто далеко.

– Хто це? – питаю я, але вже знаю відповідь.

– Це Роуз, – каже вона.

32

Ми у Лео вдома. Коли Ашира розповіла нам про те, що дізналася, почав падати дощ – не краплі, а цілі скибки, які просочили нас наскрізь. Поки друзі Аарона розбрідалися маленькими купками, ми стояли там, у полоні невизначеності, і вода проникала нам у кожну пору. Куди треба йти, коли дізнаєшся про щось значне, руйнівне? Як можна змусити себе пережити секунду і ще секунду і не втратити зв’язку з реальністю?

Тоді, стоячи під тим дощем, ми й самі не знали. І тепер, діставшись квартири Лео, я не знаю теж. Ми можемо лише реагувати на подразнення, і перше, про що подумав Лео, – його мама досі сидить у замкнутий кімнаті. Ми зробили те єдине, що спало нам на думку, – ми повернулися, щоб їй допомогти.

Здається, ми йшли туди цілу вічність, і останній етап – підйом на скрипучому старому ліфті – був найдовшим. Коли ми підходимо до дверей квартири, моє серце бухає потужним басом. Я боюся найгіршого, точніше, я його очікую. Мене не відпускає відчуття того, що хтось тільки-но зірвав із мене останню пару рожевих окулярів, що їх лишив мені наостанок світ мого дитинства. Світ, де сонце завжди сяяло, а небо завжди було блакитним, а тепер – тепер мені лишилися тільки бруд і сірість, й усвідомлення того, що погане стається не тільки десь там удалині, але з людьми, яких я знаю, з людьми, яких я люблю. Зі мною.

І це жахливо.

Підійшовши до дверей, ми бачимо, що вони відчинені – мабуть, Аарон був надто обдовбаний, щоб хвилюватися за те, замкнені вони чи ні. На мить порив вітру притискає їх до стіни коридору, а потім грюкає ними так, що вони затріскуються перед нашими носами.

Лео відмикає їх, оглядаючи коридор. Усередині темно, дуже тихо, хоч хтось і залишив працювати телевізор у вітальні. Принаймні Аарона немає.

– Мам, – гукає Лео, заходячи всередину. – Мам?

– Лео? – одразу відповідає вона, смикаючи двері спальні, поки Лео біжить до них.

– Чекай!

Вона починає плакати по інший бік дверей, поки Лео возиться з замком, кілька разів намагаючись його відімкнути, хоча ключа залишили в отворі і його треба було тільки повернути, але навіть прості речі стають складними, коли руки тремтять.

Тієї миті, коли ключ нарешті піддається, мама Лео обіймає його, і він теж оповиває її руками.

– Я собі місця не знаходила! – вимовляє вона між схлипами. – Де ти був, що ти робив? Що він робив?

– Нічого, мам, – намагається заспокоїти її Лео. – Нічого. Він просто базікав. Просто понти, він нічого не зробив, усе гаразд.

– Він не хотів мене слухати, і коли я не замовкла, як він хотів, він ударив мене і замкнув тут. Я так злякалася, – вона зводить очі на Лео, бере в руки його обличчя. – Йому більше не можна тут лишатися, Лео. Він мій син, і я поклялася любити його від самого народження, але я не можу стримати обіцянку, бо я боюся його і боюся за тебе. Ми не зможемо жити тут, якщо тут буде він. Знаю, він твій брат, але…

– Знаю, мам, – киває Лео. – Треба звідси вибиратися. Збери якісь речі та їдь до тітки Хлої, добре? На пару днів.

– І ти теж, – каже вона. – Поїхали зі мною. Я хочу принаймні знати, що ти в безпеці.

– Я залишуся з Редлі. – Лео дивиться на мене, і я киваю. – У нас же завтра репетиція, так? От я і залишуся. І за ці два дні спробуємо зрозуміти, що нам далі робити. Що, як нам пощастить вмовити Аарона не зв’язуватися з цими людьми і не вживати? Бо пам’ятаєш, яким він був, мам? Як він подорослішав, коли тато помер, і годинами сидів і клеїв моделі літаків, пам’ятаєш?

– Я пам’ятаю.

– Має ж бути спосіб його повернути, – каже Лео. – Щоб він знову став таким, як був у дитинстві. Треба просто збагнути як. Іди збирайся, мам, телефонуй тьоті Хлої, скажи, що їдеш.

– Ти хороший син, Лео, – каже вона, цілуючи його в щоку. – Усе буде гаразд, ти будеш із Редлі? – вона дивиться на мене, потім на Аширу. – У безпеці?

– З ним усе буде добре, – каже Аш. – Обіцяю.

І чомусь це заспокоює його маму.

– Чорт, – каже Лео, обхопивши голову руками, коли вона виходить із кімнати, із усіх нас ніби водночас виходять сили, ми зриваємося у прірву нерозуміння під назвою «Як це сталося».

– Що взагалі відбувається?

– Цього разу єдиний вихід – піти в поліцію, Аш. Розповісти їм те, що ти з’ясувала. У тебе є докази. Вони тобі повірять.

– Ні, – каже Аш, і вперше, відколи вона приєдналася до нас під мостом, я бачу, що ці нові знання переїхали її навпіл, забравши кращу частину з собою, викачавши всю палітру кольорів, які робили її тим, ким вона була, і тепер я дивлюся на майже однотонну дівчину. – Якщо я зможу зарядити телефон Ней і розблокувати його, то зможу дізнатися, хто такий містер М!сяць. І тоді я зможу його дістати. Я хочу це зробити. Я хочу, щоб він та решта… вилупків знали, що це я їх прикінчила.

– Аширо, – обережно починаю я, – ти ж не

1 ... 63 64 65 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"