Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

У лютому Роман повірив директорці на слово і не став докопуватися. Може, ще й тому, що тоді він більше цікавився мною, ніж чиїмись проблемами, — наш медовий тиждень у «хрущовці» Варвари Петрівни пролетів як одна мить. Тепер він сумнівається: а що, як директорка просто не хотіла виносити з хати сміття і напустила йому туману в очі? Бо зазвичай так і буває: аби врятувати начальницьку честь, керівні пані та пани й не на таке здатні.

Цього разу в листі до редакції та сама Катерина Василівна повідомляла, що за останній рік вихованці сто двадцять сім разів утікали з дитбудинку. Хм, яка точність, яка поінформованість. Вражає? Ще б пак! Чому діти втікають? Хай це з’ясують працівники редакції, для того в ній і створено спеціальний відділ. Вона ж, небайдужа до дитячих доль людина, може тільки підказати, як вийти на потрібну стежку. По-перше, певній групі дітей дають якісь невідомі препарати, по-друге, цю групу постійно контролює приїжджий лікар, по-третє, саме з цими дітьми найчастіше трапляються всілякі неприємності, в тому числі нервові зриви та втечі. Хіба цієї підказки мало, щоб розібратися, що й до чого?

— Не бабуся, а радистка Кет, що разом зі штандартенфюрером Штірліцом окопалася в самому лігві ворога і посилає свої шифровки морзянкою, — жартує Роман. — Ну чого б цій конспіраторці не вийти з підпілля і не розказати все?

Роман повернувся за два дні, трохи стривожений і спантеличений: пані інтуїція вперто нашіптує йому, що в листі — не вигадка. Але як підтвердити факти, коли в дитбудинку їх одноголосно заперечують? А питання дуже специфічне — тут би не наламати дров. Треба буде проконсультуватися в Києві зі спеціалістами, посидіти в бібліотеці й архіві, поспостерігати. Такі матеріали поспіхом не пишуть.

Він приїхав після мого випускного. Знову кілька днів пропадав у Соснівці. Зателефонував звідти: чи не було в мене сестрички? Ні? Ну, може, прийомної? Може, мої батьки вдочерили когось? Коли я відповіла, що ні, полегшено зітхнув. Чи це мені здалося?

Зустрічаємося на нашій алеї в парку, біля атракціонів. Від бузкового цвіту вже й сліду не зосталося, в побілілих кронах лип бенкетують бджоли, клумби палахкотять червоними сальвіями. Ми перестрибуємо через металевий парканчик і вмощуємося на дерев’яному сидінні каруселі «Ромашка». Цілуємося, а потім просто сидимо, пригорнувшись одне до одного.

— Цікаво, — каже Роман, — на якому атракціоні ти найбільше любила кататися в дитинстві?

— Мабуть, на всіх, — сміюся. — Я ж така, терпіти не можу одноманітності.

— Значить, була великою непосидою. Тобто я хотів сказати маленькою, але непосидючою. Покажеш дитячі фото?

Пояснюю, що після маминої смерті тато кудись заховав її портрет і всі сімейні знімки.

— Як це — заховав? Хіба вони належать тільки йому? Це ж і твоя пам’ять. І взагалі, сховати таку симпатичну мармизку… Це неправильно. Я хочу бачити! Хочу бачити маленьку непосиду! Хочу! Хочу! Хо-чу!

— Я тебе вже ревную до неї.

— Не треба — я буду кохати вас обох.

— Багатоженець….

— Тільки дво… — він треться носом об моє плече.

Згадую про світлину в шухляді татового кабінету. Метикую: до закінчення робочого дня ще години дві — поки тато приїде, ми встигнемо і кави випити, і фотку подивитися. Їдемо до мене додому. Вмикаю телевізор у великій кімнаті і прошу Романа почекати. Він розгортає газету, куплену на тролейбусній зупинці, і вмощується на дивані.

Так і знала: татів кабінет замкнений. Але я давно навчилася його відчиняти. Висовую зі стола шухляду — там, як завжди, нічого, крім однієї фотографії. Чоловік, світлоокий, світлобровий, із чималими залисинами, жінка, вродлива брюнетка з розкішним волоссям, і маленька дівчинка уважно дивляться на мене, ніби хочуть щось сказати. Може, те, що їм набридло перебувати в цій схованці? Що вони хотіли б опинитися на столі, де світлина з ними стояла колись? Проводжу пальцем по білому бантові на чорнявій голові, зітхаю, зачиняю двері і притискаю рамку зі знімком до грудей. Треба ще зайти на кухню, заварити каву.

— Ух ти! Твоя мама така красуня! Цікаво, які в неї очі? Такі ж сині, як у тебе? На чорно-білій світлині вони просто темні.

Таке просте запитання, таке простісіньке, а я не знаю, як на нього відповісти. Бо не можу пригадати, якими були мамині очі. Іноді мені здається, що карими. А часом із пам’яті зринають темно-сині, схожі на сливи. Мабуть, у мене справді проблеми з пам’яттю. Бо ж діти все запам’ятовують з п’яти років, деякі розумахи і з чотирьох. А коли мама розбилася в палаці, мені вже тринадцять було. Як же я могла забути? Чому не пам’ятаю? Мабуть, це все через спадкову хворобу, про яку говорив тато. Через неї і мама, і Олесь… Але ж я під татовим наглядом, я слухняно лікуюся. Зі мною не повинно нічого статися. Проганяю страх, що раптом накотився, й усміхаюся:

— А я, значить, не красуня?

— Ти зовсім на себе не схожа і смішна.

— Тоді на кого я схожа, як не на себе?