Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Енна. Дорога до себе 📚 - Українською

Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Енна. Дорога до себе" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 76
Перейти на сторінку:

— На японочку, — піддражнює мене Роман.

— На японочку? — вириваю світлину з його рук і роздивляюся її, як сорока кістку.

— Бо в них усі дівчатка мають такі рівненькі чорні гривки до брів. Та й очі… Дивись які — самі щілинки. Може, тебе тоді бджоли покусали?

— Ось як укушу! — замахуюся знімком. — Не бачиш хіба? Я примружилася, бо сонце в очі било. Чи світло…

— А мені подобаються японочки, — сміється Роман. — Та ще й такі модні. Бо цей розкішний бант підказує, що ти вже тоді була справжньою модницею.

— Усі дівчатка люблять банти, — кажу і кладу фото на круглий журнальний столик, поряд із Романовою газетою.

Там же залишаються чашки з-під кави та кришталева цукерниця. А ми йдемо нагору, до моєї кімнати. У вікно-ілюмінатор зазирає липова гілка, і на хвилях її аромату ми відпливаємо з цієї оселі, з цієї реальності, туди, де на весь світ нас тільки двоє.

Як я могла втратити відчуття часу? Куди зник мій інстинкт самозбереження?!

Не почути, як унизу відчиняються двері, як брязкають у великій кімнаті залишені нами чашки та срібні ложечки, як нервово поскрипують східці! Як хтось підходить до моєї кімнати і торсає за ручку! Прокидаюся тільки тоді, коли стулки дверей відчиняються навстіж і гучно ляскають об стіну. Мої очі вихоплюють із надвечірніх сутінків застиглу чоловічу постать із двома порожніми чашками у правій руці — обидва вушка нанизані на вказівний палець — і «Спортивною газетою» в лівій. Мабуть, тато хотів показати їх як речовий доказ того, що я з кимось кавувала, з кимось, хто читає «Спортивну газету». Але найобурливіше те, що тій людині я показувала фото, яке він заховав у шухляді свого стола. Та речові докази не потрібні. Бо кому і що тут доводити? Ось я, а ось і той, хто пив зі мною каву та читав свою газету. І гіршого просто бути не може.

Тато дивиться не на мене, а на Романа. Дивиться так, ніби його щойно вразив струм.

— Ти… вже… тут?

— Вас я також не сподівався тут застати. Ви ж, здається, дідусь, який приїхав у Соснівку з іншої області провідати внучку. Дідусь, дуже задоволений тим, як працює дитбудинок, де про дітей дбають, як про рідних. Я навіть повірив вашим «щирим» свідченням. А ви часом не доктор Сніг власною персоною?

— Даю хвилину, щоб ти звідси зник! — чітко карбує слова тато.

— Але майте на увазі — звідти я не зникну, — в тон йому обіцяє Роман.

Чашки летять на підлогу й розлітаються череп’ям, половинки дверей із виляском сходяться, ледь прочинене вікно рвучко відкривається, кімнату пронизує протяг, із верхньої полички шафи падає маленька солом’яна берегиня, яку мені подарувала однокурсниця.

— Романе, що все це означає? — нарешті озиваюся я.

— Збирайся, люба. Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

— Спочатку до моєї мами, а тоді в Соснівку. Я поставлю крапку в цій заплутаній історії, і ми вирушимо до Києва.

Похапцем одягаюся, кидаю кілька одежин у сумку і збігаю східцями за Романом. Внизу стоїть тато. Він хапає мене своїми чіпкими пальцями за руку — як завжди, за праву, трохи вище ліктя, впинається в мене поглядом, — очі побіліли і, здається, ось-ось випадуть із очниць.

— Навіть не думай! — він тремтить, як у лихоманці, розвертається до Романа. — Вона не поїде з тобою! Не поїде! Я не дозволяю!

Мене охоплює дивна кволість, сковує все тіло, в голові паморочиться. Я вже ладна залишитися. Але Роман забирає в мене сумку, стискає долонею ліву руку.

— Відпустіть її!

— Бо що? — голос у тата трохи невпевнений, але він не збирається мене відпускати, ще міцніше здавлює моє праве передпліччя.

— Бо… — Роман кидає сумку і хапає його за зап’ястя, чіпкі пальці вмить випростуються і відпускають мене.

— Біжімо! — наказує Роман. — Переночуємо у Варвари Петрівни. А вранці поїдемо.

— Енна! Зупинися! — кричить тато. — Ти не можеш піти. Не можеш отак просто піти!

Господи! Що це з ним? Яка Енна? Хто така Енна?


Пазл двадцять четвертий Опісля

…Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У їхніх кронах виспівує птаство — репетиція народного пташиного хору перед нашим весіллям…

…Ми з Романом цілуємося так довго, що птаство встигає закінчити репетицію…

…Він роздягає мене і знову цілує, цілує, цілує… Ми освячуємося в озері Святому…

…Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами…

…Подушки у вишитих пошивках, місяць, зачеплений ріжечком за яблуню…

…Дорога до Соснівки. Чорне авто на мосту…

…Кам’яні істоти під мостом оживають, піднімаються, щоб поглинути

1 ... 64 65 66 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енна. Дорога до себе"