Читати книгу - "Останній світ"

У давньому світі. Син Юпітера, верховного бога, і смертної жінки Алкмени. Крім багатьох героїчних учинків, здійснює дванадцять подвигів на службі в аргоського царя; б'ється з річковим богом Ахелоєм за красуню Деяніру й дістає її; вбиває кентавра Несса, який хоче забрати в нього дружину. Гине від отруєної Нессовою кров'ю сорочки, яку йому дарує, ні про що не здогадуючись, Деяніра, — вона гадає, що так пощаситить повернути їхнє кохання. Шаленіючи від болю, Геракл кидає Ліхаса — свого супутника, який передав йому цю сорочку, — в Евбейське море, а сам спалює себе на вогнищі в Етських горах.

…Увільнившись од смертного тіла,

Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

На четверні з ним піднявся і вмістив між зірки променисті.

ДЕВКАЛІОН

В «Останньому світі». Персонаж одного з переказів Ехо, яка розповідає Котті про «Книгу каміння», де висланий поет Овідій Назон нібито написав: «У цій книзі Девкаліон виступає останнім чоловіком, що пережив загибель світу; разом зі своєю коханою Піррою він перебував на плоту потоп, який змив усе на своєму шляху». Самотність тих, що зосталися живі, додає Ехо, — то, безперечно, найстрашніша з покар.

У давньому світі. Син титана Прометея, чоловік Пірри; разом із нею він пережив великий потоп, у якому Юпітер потопив людський рід. Коли вода спадає, ці двоє сходять зі свого плоту на схили Парнасу, шукають розради в занесеному мулом храмі й тут дістають підказ кидати через плече каміння. Не здогадуючись, що приховує в собі це пророцтво, Девкаліон і Пірра роблять так, як їм підказано.

Так добротою богів незабаром усе те каміння,

Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками…

Так появились ми, плем'я тверде, загаротоване в праці,

Й роду твердого того не, один залишаємо доказ.

ДІТ

В «Останньому світі». Томський цілитель і гробар, якого війна закидає з Фрісландії на Чорне море. Одержує морською поштою гроші від інвалідського фонду, і тому в залізному місті його називають «багатієм». Відколи кінь розтрощив йому копитом груди так, що ребра з лівого боку довелося виймати, як обламані стріли, в Дітові б'ється беззахисне серце. І хоч як добре допомагають людям його мазі та настоянки, в глибині душі він усе ж таки переконаний, що живим уже нічим не зарадиш. Тільки на обличчях у мерців Діт іноді бачить — принаймні так йому здається — невинний вираз, який його зворушує і який він намагається за допомогою всіляких есенцій зберегти до тієї хвилини, коли ховає всі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням. І хоча Діт від туги за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами страждає ще дужче, ніж від свого каліцтва, його нареченій Прозерпіні не щастить умовити його поїхати ні до Рима, ні на його батьківщину. Після того, як Діт побачив стільки трупів і відчув у собі стільки руйнівної люті, шлях назад, на рідні береги, видається йому навіки втраченим. Ніщо вже не може знов стати таким, як було.

У давньому світі. Діт («Багатій») — одне з римських імен Плутона. Сатурнів син, Юпітерів і Нептунів брат, бог підземного світу й володар царства тіней. Царство йому дісталося внаслідок жеребкування між трьома братами після перемоги над батьком: Юпітер стає володарем неба й землі, а Нептун — морів та річок. Те, що Діт закохується в Прозерпіну й викрадає її, має свою передісторію: Венера дорікнула своєму синові Амуру, що він, мовляв, переміг усюди — в небі, на землі і в морі, от тільки в царстві тіней усе ще не знають кохання. Отож бог кохання взяв свою зброю…

…Він же

миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,

3 тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше

Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.

Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою

Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.