Читати книгу - "Останній світ"

В «Останньому світі». Щира подруга Котти, його коханка на одну ніч і його жертва. Страждає від шолудивості, що час від часу з'являється плямою то в одному місці на її тілі, то в іншому. Коли пляма ховається під одягом, Ехо зачаровує всіх своєю красою; та коли шолудивість виступає знову у неї на виду, то не тільки кожен доторк, а й навіть відвертий погляд на неї завдає Ехо такого болю, що її уникають і ті, хто її любить. А люблять цю жінку — хоч, правда, й потай, — багато жителів чорноморського узбережжя; пастухи й ливарі під покриттям темряви іноді приходять до неї в печеру, щоб у її обіймах обернутися в немовля, володаря чи звіра. Ці коханці знають, що з мовчазною Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це лишають серед каміння в її руїні бурштин, хутра, в'ялену рибу та горнята смальцю.

У давньому світі. Німфа, що довгими розмовами відвертає увагу Юпітерової дружини Юнони, поки бог розважається зі своїми подругами. Щоб покарати Ехо за цю її змову з невірним Юпітером, Юнона позбавляє її членоподільної мови; відтоді Ехо може тільки повторювати останні слова, з якими до неї звертаються люди. Отак нещасна Ехо й живе, поки одного разу зустрічає вродливого юнака Наркіса й закохується в нього; але Наркіс не здатний покохати нікого й нічого, крім власного відображення; він нехтує німфою, і вона з розпуки втікає до диких заростів.

…В дикому лісі зневажена німфа

Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

Тіло понишкле підточує туга їдка, невсипуща.

Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

3 вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос

Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням…

Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

ІКАР

В «Останньому світі». Тема одного з гобеленів, що їх Котта розглядає в домі глухонімої ткалі Ар ахни. На ньому зображено порожню далечінь, зіткану з ниток блакитних, білих та сріблястих, море, що спокійно лежить під сонцем, на небі по-літньому жваво пропливають хмарки, лагідний приплив, угорі — поодинокі чайки. Але не видно ні берега, ні острова, ні жодного судна. Ген далеко-далеко, майже на самій лінії обрію, зникають двоє пошарпаних крил, немов скинуті над водою руки людини, що потопає. Завширшки ті крила, як у кондора. Фонтани бризок білими списами високо здіймаються навколо цих крил, а з високості падає велике й дрібне пір'я; воно опускається на море повільніше, ніж важке тіло, що його несли крила. Ікар — ім'я тієї істоти з крильми, що зникає у хвилях. Це один із знаків, які глухоніма ткаля показує Котті на мигах. Він бачить, як ті знаки спурхують з Арахниних пальців, але не розуміє їх.

У давньому світі. Син Дедала — аттічного будівничого, винахідника й убивці. Занапастивши із заздрощів свого небожа й учня Пердіка, Дедал утікає з Афін на Кріт, до двору царя Міноса, споруджує за його наказом кносський лабіринт, розробляє нові моделі суден та всіляке бойове спорядження — і кінець кінцем надумує втекти з-під захисту і влади Міноса. З цією метою він робить собі й своєму синові крила; обидва злітають з кносського палацу й перетинають море. Але Ікар надто захоплюється й підіймається все вище й вище…

Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.

Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, У небі

Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.

Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове море…

Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе. —

Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»

Все він «Ікаре!» гукав та, побачивши пір'я на хвилі,

Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло

Склав…

ІТІС